ISSUE 1-2017
INTERACTIVE BIBLIOGRAPHY


Disclaimer: The views and opinions expressed in the articles and/or discussions are those of the respective authors and do not necessarily reflect the official views or positions of the publisher.

TOPlist
STUDIES
15 РОКІВ НЕРАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ: ЧИ МОЖЛИВЕ ПОВЕРНЕННЯ?
(18.3.2006)
By Otar Dovzhenko | Journalist, Ukraine | Issue 1, 2017

     Відколи Україна незалежна, демократичні зміни, що відбуваються в її суспільному та політичному житті, часто оголошували незворотними. 2003 року Леонід Кучма поспішив оголосити Україну «не Росією»1 , й відтоді теза про неможливість повернення до радянських часів повторюється в українській публіцистиці, наче мантра. Особливо часто чути її тепер, коли після яскравого вибуху «Помаранчевої революції» та року демократичної «помаранчевої» влади маятник історії увійшов у фазу, що її можемо відверто назвати реваншем «кучмізму». Намагаючись апелювати до прозахідної та питомо опозиційної частини суспільства, представники правлячої коаліції раз по раз повторюють, що стара влада пройшла очищення Майданом і вилікувалась від усіх хвороб кучмівських часів. І навіть опозиція погоджується: «Ці люди змінились» 2 .
     Суспільство, можливо, й дало б себе заколисати, й повірило б у неможливість зворотного ходу історії, якби не наочні приклади середньоазійських держав, де режими за незалежності стали ще більш тоталітарними, ніж за СРСР, та Білорусі – європейської країни, що благополучно й добровільно повернулась до радянської дійсності, попутно ліквідувавши власну національну ідентичність. Тим часом, під боком в України невпинно посилюється Російська Федерація, що після нетривалого періоду застою знайшла вдалий формат «нафтогазової імперії» та, ймовірно, готується до не лише економічної експансії на сусідні території. До того ж, незважаючи на те, що нова українська влада невпинно декларує відданість ідеям євроінтеграції, соціологія твердить, що сьогодні цивілізаційним вибором відносної більшості українців є Росія, а не Європа.
     15 років тому, 1 грудня 1991 року, в колишній Радянській, а на той момент - формально вже незалежній та суверенній, Україні відбулось, без перебільшення, диво. 90,31% громадян, що брали участь у всеукраїнському референдумі, відповіли «так» на запитання «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення Незалежності України?». Ні до (нагадаємо, 17 березня того ж таки 1991 року 70% українців висловились за «життя в оновленому Союзі» 3 ), ні після цього ідея української незалежності не здобувала такої переконливої підтримки народу. Ба більше, жодні ідеї, політичні партії чи кандидати, долаючи недовіру та упередженість українців протягом 15 років незалежності, не спромоглися наблизитись навіть до 66-відсоткової позначки, що відповідає «конституційній більшості» у парламенті. 52,15% голосів за Леоніда Кучму в 1994-му і 56,25% у 1999-му, 54% за Віктора Ющенка на виборах 2004 року, а потім – 60% населення, що, за даними деяких соціологічних служб, довіряли Президентові у першій половині 2005-го, - такою є «стеля» народної довіри.
     У статті «Втеча від імперії» 4 науковець Юрій Щербак пише: «Майдан 2004 став своєрідним продовженням референдуму 1991 року, хоча й не таким всеохоплююче одностайним». Продовжуючи цю досить очевидну паралель, можна констатувати: Майдан, як і референдум 1991 року, був апогеєм духовних і політичних змагань нації на певному етапі її існування. Моральний спад, що розпочався після нього, можна порівняти з економічним спадом початку 90-х, а теперішнє повільне, але відчутне економічне зростання - з тогочасним культурним і суспільним розвоєм новонародженої України. Враховуючи ж те, що для того, аби оговтатись і зміняти національно орієнтованого (нехай лише на словах) Кравчука на проросійське уособлення пострадянщини (як виявилось, також на словах) Кучму, вчорашнім творцям незалежності знадобилось майже три роки, а для повернення від Ющенка до Януковича – трохи більше року, можна говорити про прискорення темпу суспільно-політичних трансформацій. Коливання громадської думки від «60% за НАТО» до «60% за ЄЕП», від «мерщій до Європи» до «back to the USSR» відбуваються надзвичайно швидко, і їх рушійною силою, очевидно, є розчарування та більш чи менш вдалі піар-кампанії проросійських і (рідше) прозахідних сил.
     Якщо ж поглянути на результати соціологічних опитувань, то підсумки 15-річного періоду незалежності виглядатимуть досить дивно. Ми не наголошуватимемо на результатах опитувань на зразок «ЄС versus ЄЕП», оскільки їх репрезентативність є, по-перше, досить сумнівною, по-друге, залежить від наявності третього варіанту. У випадках, коли респондентові пропонується не лише «Європейський Союз або Єдиний Економічний Простір», але й варіант позаблокової (нейтральної) «української України», співвідношення між «проєвропейськими» та «проросійськими» відповідями різко міняється. Натомість, у відповідях на запитання «за чи проти Союзу» певності значно більше.
     Так, майже половина респондентів, що взяли участь у опитуванні Центру ім.Разумкова наприкінці 2005 року, позитивно оцінили ідею відновлення Радянського Союзу та соціалістичної системи. При цьому 20,4 з понад 49% вважали таке відновлення цілком реальним, тоді як 28,3 визнавали, що «за сучасних умов це нереально». В порівнянні з даними 2002 року, кількість прихильників відновлення Союзу не зменшилась, а навіть зросла! Вже звичним є регіональний розподіл респондентів: «найбільша кількість людей, які висловились за відновлення СРСР, мешкають на півдні 73,4% (проти 26,6%) та сході – 51,7% (проти 48,3%) України. Проти СРСР переважною більшістю висловились мешканці західних регіонів (83,7%)».
      За інформацією російської організації «Всероссийский центр изучения общественного мнения», 59% українців шкодує про розпад СРСР, і, якби сьогодні проводився референдум щодо об’єднання колишніх радянських республік, 45% українців проголосували б «за», і лише 25% - «проти». За даними цього опитування, 34% населення України воліли б жити в союзі Росії, України, Білорусі та Казахстану; по 21% підтримують позаблоковість та відмову від вступу до будь-яких об’єднань та ідею вступу до Європейського Союзу. Безперечно, ці дані слід сприймати обережно, як і будь-яку інформацію російських соціологічних інституцій, що традиційно тісно співпрацюють із Кремлем.
     Можна по-різному трактувати цифри або ставити під сумнів їхню достовірність, але маємо факт: кожен другий українець шкодує про те рішення, яке 1 грудня 1991 року ухвалили 9/10 виборців. І хоча вкрай низький рівень реальної підтримки політичних сил, що виступають із ревізіоністськими ідеями (Прогресивно-соціалістичної партії Наталії Вітренко та Комуністичної партії), засвідчує умоглядність цієї позиції, прихильність до образу «розваленої імперії», безперечно, впливає на мотивацію громадян. Власне, усереднене ставлення цієї частини виборців до радянського минулого відображає риторика Партії регіонів: мовляв, хороший був Союз, шкода, назад його не повернеш, але всі його позитивні надбання можна і треба берегти та примножувати. З усього спектру політичних сил лише праві та частина правоцентристів наважуються прилюдно говорити про злочини радянської доби, окупаційний режим та інші негативні сторони та явища цього 70-річного періоду історії України. Аргумент «але ж порядок був!», видається, стає цілком прийнятним навіть для колишніх борців за незалежність, і це корелює з бажанням «сильної руки», яке, на думку експертів, є сьогодні в більшості українців.
     Західні оглядачі, політики, громадські діячі чи просто небайдужі люди часто припускаються помилки, намагаючись осягнути причини того, що значну частину українців нестримно тягне назад до Радянського Союзу, за допомогою логіки. Природно, доходячи висновку про ретроградство, зомбованість та, зрештою, елементарну невдячність: адже західна цивілізація дала мешканцям колишніх радянських республік величезні можливості для зростання й розвитку, якими чомусь побажала скористатись лише невелика частина – політичні й ділові еліти, а також ті, кого умовно можна назвати «середнім класом». І ось, замість освоювати досвід і блага, даровані Заходом, українці у масі своїй або голосують за повторне зближення з тоталітарною Росією і «останньою європейською диктатурою» - Білоруссю, або, навіть якщо й визнають необхідність євроінтеграції, все одно ностальгійно озираються в минуле. Це явище зумовлене цілим комплексом історичних, суспільно-політичних, економічних та психологічних чинників, головні з яких ми розглянемо нижче. Отже, чому українців тягне назад у Союз?
     Це була велика держава. (Продовження: «...якої всі боялись, на яку всі зважали.»). Кількадесятирічний період, коли Радянський Союз завдяки потужному оборонному комплексу, ядерному арсеналу, унікальним геополітичним характеристикам і грандіозним природним ресурсам успішно протистояв Заходу, міг би тривати далі. Бути громадянином держави, якої всі бояться, виявляється для багатьох колишніх радянських людей, - ба навіть для молодого покоління, що народилось у часи Перебудови й Незалежності! – важливішим, ніж високий рівень життя, демократичні права і свободи тощо. Симпатію до імперського минулого часто помилково приписують росіянам (громадянам Росії та етнічним росіянам в інших пострадянських країнах), хоча насправді подібні міркування часто можна почути від українців, у тому числі в питомо антирадянських регіонах. Не варто також прив’язувати цю позицію до соціального статусу та рівня забезпеченості: «великодержавна» ностальгія притаманна й цілком успішним представникам «середнього класу», які змогли реалізуватись завдяки переходу до ринкової економіки. Феномен симпатії до «імперії добра» дозволяє пролити світло на певні психологічні чинники та механізми, які підтримували в мільйонах безправних і напівголодних громадян СРСР лояльність до радянської влади.
     Ця тенденція є настільки очевидною, що навіть проєвропейські суспільно-політичні течії, що розвивались у Галичині у 90-ті – на початку 2000-х років і здобули умовну назву «галицького сепаратизму», були вимушені протиставляти ностальгії за Радянською імперією «симетричну» ностальгію за імперією Габсбургів. Це ілюструє, зокрема, відома сентенція письменника Юрія Андруховича: «Подумати тільки - були й такі часи, коли моє місто (Івано-Франківськ, - О.Д.) належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною! А для того, щоби зійти з потяга у Кракові, Празі, Зальцбурзі чи Трієсті, потрібен був би тільки квиток на означений потяг...».
     Ще однією характерною модифікацією «великодержавного» аргументу є роздуми на тему «чи варто було Україні відмовлятись від ядерної зброї?».
     Упевненість у завтрашньому дні. Старше покоління українців ніколи не забуде про пенсію у 100 карбованців, за яку можна було купити півтисячі батонів хліба. Незважаючи на те, що асортимент був надзвичайно бідним, значна частина товарів першої необхідності становила дефіцит, а їхня якість залишала бажати кращого, споживацький рай, символом якого в пострадянському фольклорі стала «ковбаса по два-двадцять», досі не дає спокою зубожілій частині населення. Сам аргумент про «впевненість у завтрашньому дні» народився на початку 90-х, коли внаслідок гіперінфляції «згоріли» заощадження вкладників Ощадбанку СРСР, а пенсії знецінювались на очах. Психологічна травма була настільки сильною, що навіть тепер, коли мінімальна соціальна пенсія досягла прожиткового мінімуму, а зростання тарифів на житлово-комунальні послуги компенсується пільгами та субсидіями з бюджету, пенсіонери ностальгують за радянськими часами.
     «Радянський» пенсійний вік – 55 років для жінок і 60 для чоловіків, що є найнижчим показником у Європі – в Україні збережено. Однак, на відміну від радянських часів, більшості пенсіонерів після виходу на пенсію доводиться шукати роботу, якщо стан їхнього здоров’я це дозволяє. Підвищення пенсійного віку та рівня післяпенсійної зайнятості є спільною тенденцією для країн, де відбувається депопуляція і старіння населення. Та зрозуміти і прийняти цю об’єктивну даність значно важче, ніж із жалем згадувати про часи, коли держава брала на утримання й забезпечувала всім необхідним ще порівняно молоду людину. Нерозуміння і страх викликають у багатьох пенсіонерів і людей середнього віку недержавні пенсійні фонди та інші шляхи унезалежнення пенсійного забезпечення від держави.
     Мусимо визнати, що радянська соціальна політика справді давала людині впевненість у завтрашньому дні – в тому, що вона отримуватиме свої 100 карбованців (офіційний курс радянського карбованця до долара США становив 1:0,6 – однак, за цим курсом придбати валюту було неможливо, а на чорному ринку 1 долар продавали за 8 карбованців). А також упевненість у тому, що до пенсії, незалежно від професійної підготовки, навичок, здібностей та бажання працювати, не залишиться без роботи й, відповідно, без щомісячних 100 карбованців зарплати. Позбавлені цих гарантій, радянські люди виявились неготовими до існування в конкурентному середовищі.
     Незважаючи на те, що популізм у сфері соціальної політики, - грубо кажучи, обіцянки всіх нагодувати, - притаманний будь-якій сучасній українській політичній силі, як опозиційній, так і провладній, критика на адресу держави, що не дбає про пенсіонерів та непрацездатних, є нормою для представників усіх верств суспільства. До того ж, системи безкоштовної освіти та медицини, які ледве животіють в Україні і стали, фактично, осередками звичаєвої корупції, за рівнем якості надаваних послуг не витримують порівняння з радянськими часами. Влада намагається вийти з цього надтривалого «перехідного періоду», запровадивши паралельно з анахронічними і нежиттєздатними системами радянського зразка такі сучасні практики, як медичне страхування, кредити на навчання тощо. Та, як і в будь-якому разі, коли за щось дотепер безкоштовне доводиться платити, більшість залишається незадоволена змінами.
     «Дитяча хвороба лівизни». У першій половині 90-х, коли у головні радянські політичні свята 7 листопада (річниця Жовтневої революції 1917 року) та 1 травня (День міжнародної солідарності трудящих) вулицями українських міст проходили багатотисячні демонстрації під червоними прапорами, часто можна було почути цинічну, але не позбавлену резону думку: мовляв, ще 10-15 років, і червоний прапор нікому буде носити. Роки минули, і справді, сьогодні вуличні акції лівих важко назвати велелюдними; до того ж, дедалі частіше їм доводиться вдаватись до послуг платних «активістів» 5 . Проте, вже нікого не дивує присутність на демонстраціях комуністів та «вітренківців» зовсім молодих, 18-25-річних людей, що приходять туди з власної волі, аби висловити свої політичні переконання. У східних і південних регіонах країни, а також у Києві, діють молодіжні організації право-проросійського спрямування («Прорыв», «Евразийский союз молодежи», «Национал-большевистская партия» та інші), ймовірно, фінансовані Росією. Застосовуючи найсучасніші методи піару та ведення інформаційних війн, ці нечисленні угруповання успішно створюють інформаційні приводи, забезпечуючи свою присутність на телеекранах і газетних шпальтах.
     Ліві, проросійські та провокаційно-нігілістичні (приклад - партія «Братство» Дмитра Корчинського) організації стають альтернативою для молоді, деморалізованої та розчарованої у «помаранчевих» і «біло-блакитних» гаслах і лідерах. Подібно до російського студентства ХІХ століття, яке приводило до народницьких і соціалістичних організацій не так щире обурення соціальною несправедливістю, як нудьга, бажання пригод і нових вражень, сучасна українська молодь тягнеться до яскравих, провокаційних ідей політичних маргіналів. Визначеність, структурованість і промовистість радянської ідеології вигідно відрізняється від непевних, розмитих політичних ідей нашого часу; теперішня політика, заснована на зраді та кулуарних домовленостях, контрастує з тогочасною чіткою ієрархією. В силу молодечого максималізму, розділений на «чорне й біле», «наших і буржуїв» світ сприймається молодою людиною «на ура».
     Мистецтво також уловлює настрої мас. Зокрема, відомий український поет і прозаїк Сергій Жадан, що мешкає у Харкові, уже кілька років обіграє у своїх творах радянську естетику та символіку, тонко вплітаючи у них ностальгію за минулим і його переосмислення. Збірка під промовистою назвою «Капітал» із радянським символом – серпом і молотом – на обкладинці, що вийшла у видавництві «Фоліо» в 2006 році, користується надзвичайною популярністю і стала книжкою року за версією Української служби «Бі-Бі-Сі». Торговий центр з епатажною назвою «Більшовик», відкритий нещодавно в Києві неподалік від однойменного заводу, не був бойкотований потенційними покупцями, хоча до цього закликали деякі націоналістичні організації.
     Двоє молодих українських журналістів, активні учасники «Помаранчевої революції» Павло Солодько та Дмитро Крапивенко нещодавно опублікували у найпопулярнішому Інтернет-виданні України «Українська правда» статтю під заголовком «УРСР – це ми». «30 грудня – 84 роки з дня створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Цю унікальну у світовій історії державу створили українці. Після того, як вона перестала задовольняти українців, вони її ліквідували. Засновниця Союзу – УРСР – є частиною нашої історії, і відмовлятися від неї – відмовлятися від власного минулого, без якого, як відомо, не буває майбутнього», - пишуть автори. Ця публікація викликала запеклі дискусії, які наочно підтвердили, що моральна реабілітація радянського періоду історії України цілком можлива. Незважаючи на цілеспрямоване винищення українців радянською владою (у листопаді минулого року Верховна Рада України нарешті визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу), на русифікацію та масові репресії проти носіїв української культури, розкуркулювання та примусове переселення сотень тисяч людей з України в Сибір тощо, з понад 70 років більшовицького панування в Україні може бути знято жалобну стрічку. І не в далекому майбутньому, коли цей період, ставши надбанням історії, остаточно втратить знак «+» чи «-», а ще за життя людей, народжених в СРСР.
     Сьогодні на людину в футболці з написом СРСР та радянським гербом на вулицях Львова чи Києва дивляться переважно з осудом. Але радянська атрибутика чимдалі більше стає елементом контркультури, яка з часом неминуче переливається у мейнстрим. Відтак, на зміну квазікозацьким6 та пластунським7 молодіжним організаціям, що існували (але не розвивались) протягом 15 років незалежності, можуть прийти неопіонери та неокомсомольці, що гратимуть у рольові ігри з радянського минулого та жартівливо – а може, всерйоз, - ушановуватимуть Маркса і Леніна. І, оскільки на відстані десятиліть такі «дрібниці», як винищення мільйонів людей та витіснення мови й культури автохтонів, потроху перестають вражати уяву молоді, ймовірно, частина онуків рано чи пізно поставить дідам запитання: «Навіщо Союз розвалили?»...
     Радянський Союз Forever. Своєрідною urban legend у місиі Дніпропетровську стала історія про те, як у травні 2001, коли тогочасний президент Польщі Александр Кваснєвський перебував у місті на міжнародному економічному форумі, з готелю на вулиці Короленка його возили в об’їзд через вулиці Чкалова і Пушкіна. Ще одну вулицю – імені льотчика Сєрова, яку неможливо було обминути по дорозі до місця проведення форуму, - оперативно перейменували на честь польського письменника Юліуша Словацького (згодом цій вулиці, здається, повернули стару назву). Дорога могла бути вдвічі коротшою, але організатори боялись, що Александр Кваснєвський (соціаліст!) побачить назви дніпропетровських вулиць: проспект Карла Маркса, вулиця і площа Леніна, вулиця Карла Лібкнехта...
     Приблизно половина України – усі західні та частина центральних і північних областей - за 15 років незалежності були повністю або частково очищені від радянської символіки та топоніміки. Пам’ятники Леніна переплавили та здали на брухт, вулицям Дзержинського і Рози Люксембург повернули старі (дореволюційні) назви або вигадали нові, з фасадів будинків збили радянські герби та гасла. Більшості населених пунктів повернули добільшовицькі назви, і лише засновані між 1917 і 1991 роками Первомайськи та Комунарівськи залишилися без змін. Перейменування, хай нечисленні, відбулись і в іншій половині. Два обласних центри – Кіровоград та Дніпропетровськ – досі несуть у своїх іменах згадку про більшовицьких діячів, та на це є об’єктивна причина8 . Натомість, Ворошиловграду повернули назву «Луганськ», Жданову – «Маріуполь» тощо. Та основна маса радянських топонімів на території Сходу та Півдня України не зазнала змін. У цьому просто не було потреби – місцеве населення в більшості своїй не почувало жодної усвідомленої антипатії до символів тієї доби (чому - див. перелічені вище аргументи). І навіть якщо в якому-небудь селі Ленінському Запорізької області у 1933 році дві третини населення вимерли від голоду, бо внутрішні війська з іменем Леніна у серці забрали весь хліб і не випускали нікого за межі села, у теперішніх його мешканців назва дискомфорту не викликає. Так само, як і пам’ятники Григорію Івановичу Петровському, «всеукраїнському старості» - голові уряду УРСР, який зробив неабиякий внесок у справу винищення українського селянства. Пояснень такій очевидній несвідомості може бути декілька, і головне з них, либонь – відсутність роз’яснювальної роботи (читай – агітації та пропаганди) і, як наслідок, непоінформованість. Праві, що повсякчас залишались в абсолютній меншості в місцевих радах, раз у раз ставлять на порядок денний питання про перейменування тих чи інших об’єктів, але такі рішення приймаються вкрай рідко. «Це наша історія», - ось універсальна відповідь не лише законодавців, але й пересічних громадян на будь-які запитання, пов’язані з анахронічними топонімами. До того ж, якщо завзяті галичани власноручно замінювали таблички на будинках та зафарбовували написи на поштових скриньках, аби чимскоріш позбутись будь-якої згадки про «ленінів» і «дзержинських», для східняків необхідність виділення бюджетних коштів на зміну назви є нездоланною перешкодою: «спочатку народ нагодуйте, потім про вулиці думайте».
     Топоніми – це те, що оточує людину, описує простір, у якому вона існує та, відтак, визначає її свідомість. Разом із тим, у лексиконі українців залишається чимало суто радянських термінів, перенесених у сучасний контекст. Наприклад, слово «рубль» часто-густо вживається на позначення національної валюти – гривні (радянська валюта мала в мові кожної з союзних республік специфічну назву, зокрема, українською вона називалась «карбованець», однак прижився саме російський варіант).
     Окремо варто зупинитись на ситуації з радянськими святами. У незалежній Україні 9 державних свят, із яких три – радянського походження: День Перемоги (9 травня), День Міжнародної солідарності трудящих (1 травня) та Міжнародний жіночий день (8 березня). Деякі з цих свят відзначаються й в інших країнах, однак вихідними днями вони стали в радянській традиції. Крім того, скасоване 2002 року головне політичне свято Радянського Союзу – День Великої Жовтневої соціалістичної революції (7 листопада) – залишається неформальним святом для багатьох, не обов’язково прибічників комуністичної або соціалістичної партій. День Радянської армії9 (23 лютого), перейменований на День захисника вітчизни, є своєрідним аналогом Жіночого дня, коли жінки повсюдно вітають чоловіків; День української армії – 6 грудня – поки що не набув такої популярності. У змаганні Різдва Христового – традиційного християнського свята, що знаменувало для східних слов’ян початок року – та «розкрученого» радянською владою світського сімейного свята Нового Року поки що виграє останній.
     Чи усвідомлює людина, яка думає і розмовляє російською мовою, працює на заводі «Більшовик», живе в місті Первомайську на вулиці Дзержинського, бачить у вікно пам’ятник Кірову10 , рахує свою зарплатню на «рублі», святкує 7 листопада, що дійсність, яка її оточує – вже не радянська, а українська? А якщо так, то які переваги цієї умовно «української» дійсності над колишньою радянською вона може оцінити? Адже на зміну системній ідеології прийшли масові комунікації, в яких людині радянського гарту дуже непросто зорієнтуватись. Будь-який вільний ринок, - і ринок ідей, поглядів, оцінок та думок не є винятком, - пригнічує таку людину, пробуджує в ній прагнення до впорядкування і стандартизації.
     Радянські люди – а вони, безперечно, залишаються такими, - й далі живуть у країні, якої де факто не існує. Вони усвідомлюють себе частиною абстрактної сукупності людей, яку об’єднує лише факт колишнього перебування у складі «нової історичної, соціальної та інтернаціональної спільноти» 11 .Висловлюючись за відновлення СРСР, вони просто намагаються гармонізувати дійсність із своїм ідеалом.
     Разом краще, ніж окремо. Радянська влада всіляко стимулювала міграцію між союзними республіками, перемішуючи різнорідний зміст казана, в якому варилась «нова спільнота». Дипломовані спеціалісти з Києва отримували скерування на Далекий Схід чи в Казахстан, в Україну ж приїжджали працювати росіяни, кавказці, мешканці Середньої Азії. В межах міністерств і відомств практикувалось «перекидання» працівників у добровільно-примусовому порядку у віддалені регіони – на будівництво нових населених пунктів, підприємств тощо. Селяни з нужденних українських сіл спокушались заманливими пропозиціями високооплачуваної роботи на золотих копальнях Сибіру або нафтових, вугільних і газових басейнах Заполяр’я. Зрештою, Москва – столиця Союзу Радянських Соціалістичних Республік – притягувала людей із усіх республік та регіонів. В результаті цього в Україні осіло кілька мільйонів росіян та представників інших народів колишнього СРСР, а поза її межами опинилось кілька мільйонів українців12 . Лише незначна їх частина після утворення незалежної України повернулась на історичну батьківщину.
     Коли релігійні детермінанти перестали бути актуальними, в СРСР (особливо у слов’янських республіках, на Кавказі та у Молдові) поширились мішані шлюби. Вони стали потужним чинником русифікації, оскільки у сім’ях, де один із подружжя був росіянином, зазвичай домінувала російська мова та культура, а в шлюбах між представниками інших національностей російська використовувалась як «мова міжнаціонального спілкування». Меншою мірою до мішаних шлюбів були схильні народи Балтії, мусульманські народи Кавказу та Середньої Азії, народи Далекого Сходу тощо. Відтак, унаслідок асиміляторської політики Москви, протягом кількох останніх десятиліть існування Союзу тривала бурхлива дифузія трьох східнослов’янських народів, супроводжувана русифікацією білорусів та українців. Сьогодні в Україні знайдеться небагато сімей, що не мали б родичів у інших країнах СНД; за деякими даними, сімейними зв’язками з громадянами України пов’язані близько 50 мільйонів росіян – понад 1/3 населення Російської Федерації.
     «Розділення сімей» - одна з найбарвистіших ідеологем борців за відновлення Радянського Союзу. Справді, якщо 20 років тому пересічний українець міг дозволити собі злітати в Москву чи Ленінград на вікенд недорогим літаком «Аерофлоту» 13 , то сьогодні подорож до сусідньої держави по кишені далеко не кожному. І, хоча між країнами СНД діє безвізовий режим, і для поїздки з України в Росію або навпаки достатньо мати внутрішній паспорт, багатьох не влаштовує те, що Росія та Білорусь стали «закордоном». Типова картина, що змальовується проросійськими ЗМІ – прикордонне село, розділене навпіл російсько-українським кордоном14 , де пастухи, женучи корів на водопій, мусять показувати паспорт прикордонникам. (Про контрабанду, - зокрема зброї та наркотиків, - та спрямовані до Європи потоки нелегальних мігрантів, що вільно проходять крізь «прозорий» кордон, воліють мовчати.) Що ж, невдоволення людини, чиї рідні та близькі з сусіднього села раптом опинились в іншій державі, можна зрозуміти – хоча Україна є далеко не першою європейською державою, населення якої спіткала така прикрість.
     Актуальною є ця проблема й для понад мільйона (а за деякими даними – до двох мільйонів) нелегальних працівників, що перебувають на сезонній або постійній роботі в Росії, Білорусі та Казахстані. Сувора міграційна політика цих країн, особливо Росії, ставить «вестарбайтерів» з України поза законом, а будь-яке загострення відносин між Україною та Росією може призвести до «полювання на відьом», подібного до нещодавньої антигрузинської істерії. Утім, слід зазначити, що більшість українських трудових мігрантів у колишньому СНД - вихідці з західних (Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської та Чернівецької), північних та центральних, переважно аграрних областей, і вже в останню чергу - з російськомовного індустріалізованого Сходу та Півдня, де популярні ревізіоністські та проросійські настрої.
     Хоч як це дивно, але саме Росія зробила перший публічний крок для вирішення проблеми «радянського народу», запросивши росіян із пострадянських республік повернутись на історичну батьківщину. Щоправда, розселяти їх планують передусім у прикордонних та малопридатних для життя територіях. «Державна програма сприяння добровільному переселенню в Російську Федерацію співвітчизників, що мешкають за кордоном» 15 розрахована на 2006-2012 роки. Зверніть увагу на слово «співвітчизники» - у програмі йдеться не про етнічних росіян або представників меншин, що є автохтонами РФ. «Програма не обмежує коло потенційних переселенців, але при цьому підкреслює, що саме співвітчизники, виховані у традиціях російської культури, що володіють російською мовою та не бажають втрачати зв’язок із Росією, найбільше здатні до адаптації в нашому суспільстві», - пояснює «Российская газета». Поки що, видається, найбільший інтерес до цієї програми виявляють не етнічні росіяни, - вони у більшості пострадянських республік становлять привілейовану верству з високим рівнем життя, освіти та урбанізованості, - а ті-таки потенційні гастарбайтери з найбідніших верств населення. Отже, для України російська державна програма з переселення «співвітчизників» може вилитись у чергову хвилю еміграції… етнічних українців. Що, між іншим, цілком улаштовує проросійських політиків в Україні, що з цинічною відвертістю проілюстрував одіозний «регіонал» Юрій Болдирєв, запропонувавши на Світовому конгресі співвітчизників (sic!) у Санкт-Петербурзі переселяти до Сибіру мешканців української Волині.
     Розмови про державне сприяння поверненню в Україну заробітчан та емігрантів, а також їхніх нащадків, точаться від початку 90-х – але, на жаль, це лише прожекти, що не мають шансів бути реалізованими найближчим часом. Законодавчі ініціативи уряду Януковича 2004 року, які мали дозволити закордонним українцям16 в’їжджати та оселятись в Україні поза імміграційними квотами, так і не були доведені до кінця. «Програма співробітництва з закордонними українцями», ухвалена урядом Єханурова у липні 2006 року, не була профінансована у бюджеті 2007-го, - отже, уряд Януковича зняв із себе відповідальність за її реалізацію. Причина зрозуміла: їм би українців в Україні прогодувати, перш ніж виділяти гроші на підтримку українців за кордоном. Отже, сподіватись на репатріацію українців у наступне десятиліття не випадає. Тим часом, українці в Росії, Білорусі, Казахстані та інших колишніх республіках СРСР практично не мають можливостей підтримувати та розвивати національну ідентичність. І хоч би як декому хотілось представити відсутність українських шкіл, бібліотек, клубів та дієвих товариств у цих країнах наслідком цілеспрямованої антиукраїнської політики тамтешніх режимів, насправді українці самі не виявляють активності на чужині, охоче переймаючи культуру, мову та звичаї росіян (не лише в Росії, але й у неросійських республіках). На відміну від західної діаспори, де консервативних від природи українців гуртує православна та греко-католицька віра, «перековані» радянською ідеологією українці Сходу, перейшовши в побуті на російську мову, швидко зливаються з росіянами. Це відбувається не лише вдалині від історичної батьківщини, але й на споконвічних етнічних територіях українців: у Придністров’ї (невизнана ПМР), на Кубані та Північному Кавказі, зрештою, в Автономній республіці Крим, що входить до складу України.
     Надію на зародження української ідентичності в «радянських людей» (а до цієї категорії тією чи іншою мірою належить більшість населення України) та їх поступове свідомісне дистанціювання від росіян та інших народів пострадянського простору дала Помаранчева революція. Проте, поки що оптимістичні прогнози були б передчасними. Приклад Білорусі засвідчив, що після нетривалого бурхливого періоду національного відродження цілком можливою є реставрація та легітимація ідеології та способу мислення, яку, як здавалось, нація «переросла».
     Рука Москви. Чинник впливу Росії, яка не перестає прагнути якщо не панування, то тотального контролю на пострадянському просторі, залишається не менш актуальним, ніж на початку 90-х. Власне, за 7 років перебування біля владного керма Російської Федерації сильного прагматика Володимира Путіна ця країна, що загралась була в демократію та дружбу народів за Єльцина, повернулась до ідей економічної, геополітичної та культурної експансії і остаточно усвідомила, чого саме хоче від своїх сусідів. Тим часом у Росії почалась лихоманкова підготовка до так званої «проблеми-2008», коли часто ототожнюваний з російською владою Путін муситиме або балотуватись на нелегітимний третій термін, або поступитись кріслом глави держави комусь іншому. Вирішення цієї проблеми має бути справжньою «сумою політтехнологій», що вимагатиме напруження всіх сил громіздкої державної машини та її охлялого від паразитування на сировинного експорту інтелектуального потенціалу.
     Чи беруть до уваги в процесі цих приготувань український фактор? Безперечно. Політолог Андрій Окара вважає17 , що «якщо майбутнє Росії — не в стисканні території до меж Великого князівства Московського, а у відродженні геополітичних амбіцій, головним російським стратегічним партнером мала б стати Україна». Росія поховала план «Союз» (у цьому неважко пересвідчитись, споглядаючи, як Кремль руйнує останні сподівання на реалізацію проекту союзної держави Росії та Білорусі, розгорнувши проти Мінська енерговійну), але ще довго не відмовиться від слухняної та керованої України. Запорукою цього – і, перш за все, запобіжником від будь-якого руху України у західному напрямку, - може стати Єдиний Економічний Простір. Адже вступ України до економічного союзу з Росією та її сателітами автоматично перетне їй будь-який шлях до Європейського Союзу. Європа й без того, видається, без кінця відкладатиме предметну розмову про вступ України до ЄС на невизначений термін – останній раз це сталося 22 січня. І це незважаючи на декларативну готовність України адаптувати законодавство, вирішувати питання з кордонами, виконувати будь-які забаганки Брюсселя. Коли ж Україна повністю відкриє кордони та ринки для Росії, Білорусі та Казахстану, Європа апріорі не матиме з нею справи. Економісти, звісно, можуть посперечатись і спробувати навести приклади вдалого поєднання членства у двох конкурентних міжнародних організаціях. На нашу ж думку, відверто єзуїтськими є всі відміни російської риторики (яку поділяють проросійські політичні сили в Україні) з цього питання: «в ЄС і ЄЕП одночасно», «в ЄС разом із Росією», «в ЄЕП, а потім, коли економіка розвинеться – в ЄС» і т.д. Є підстави вважати, що ЄЕП – лише найпростіший спосіб приборкання занадто незалежної України та утримання її на припоні.
     Чи є чесний економічний союз із Україною вигідним для Росії? Сумнівно. Адже Росія, для якої основою економіки в майбутні десятиліття залишатиметься надприбутковий експорт енергоносіїв, уже двічі успішно випробувала схему «ми підвищення ціни – ви підвищуєте тарифи на транзит – ми закручуємо вентиль – під тиском Європи ви поступаєтесь». Можновладці й речники Москви не раз повторювали, що ціни на газ для України зростатимуть щороку. Тож, якщо Росія може щороку піднімати ціну на газ на 30 доларів і за 3-4 роки довести її до європейського рівня, нічого не втрачаючи - навіщо дозволяти Україні платити менше? Політики, які зуміють витримати натиск Росії навіть під тиском незадоволеної Європи, в Україні ще не виросли. Якщо ж економічний союз із Росією не передбачає пільгових цін на енергоносії – навіщо він Україні?
     Отже, транзит – єдиний чинник, що міг би узалежнити Україну від Росії, якби до влади в Києві прийшли люди, здатні діяти наперекір волі Москви. Більше нічого ексклюзивного та незамінного, за великим рахунком, Україна в Росію не постачає. Севастополь, як база для Чорноморського флоту РФ – звісно, потрібний, але з кожним роком стає дедалі менш необхідним. Адже у разі справжньої морської війни за участі розвинених країн, якщо у Чорне море зайдуть сучасні військові кораблі, від технічно й морально застарілого російського флоту залишаться ріжки та ніжки. У критичній ситуації флот можна частково перебазувати до російських чорноморських портів, частково – у північні та далекосхідні моря. До того ж, питання ЧФ може актуалізуватись лише за 8-9 років, коли наблизиться завершення терміну дії угоди 1997 року, а так надовго Володимир Путін навряд чи загадує... Словом, давно сформульована максима «Росія не може бути імперією без України» 18 втрачає актуальність. Водночас, саме східні сусіди, потужні й економічно розвинені Китай та Японія, чия потреба в енергоносіях є величезною та невпинно зростає, цікавлять Москву дедалі більше. Аналітики прогнозують, що на основі створеної 2001 року Шанхайської організації співробітництва у найближчі роки намагатимуться створити новий світовий центр впливу, за потенціалом близький до колишнього СРСР. Енергетичні та геополітичні прожекти Москви настільки ж грандіозні, як незалюднені простори Сибіру; маленька Україна, яка в ХХ столітті була підпіркою для цього колоса, тепер просто губиться поруч із трильйонними доходами та прибутками «Газпрому». І якщо – а нам видається саме так – глобальною метою цих прожектів є не всесвітнє панування або реалізація певної національної ідеї, а збагачення певних груп та окремих осіб, утримання України під контролем має певну ціну, яку можна виміряти в мільярдах доларів, отримуваних за експортовані українською територією енергоносії. Ця ціна з роками змінюватиметься – ймовірно, спочатку зростатиме, потім спадатиме, але врешті-решт дорівняється нулю. Адже нафти в Росії за теперішнього рівня видобування (насправді ж видобуток зростає!) вистачить на 17 років, газу – на 77 років. Отже, ще за життя нашого покоління джерело чорного золота Сибіру вичерпається. До того ж, уся світова наука б’ється над зменшенням енергоємності, шукає альтернативні джерела енергії, аби ще до вичерпання нафтових та газових ресурсів планети зробити людство менш залежним від них. Та, знов-таки, настільки далеко в майбутнє влада ані Росії, ані України не заглядає.
     Оцінка радянського минулого сучасним російським суспільством є доволі позитивною, і це природно, адже росіяни були державотворчою нацією СРСР і домінували в більшості союзних республік. Апелюючи до ностальгії колишніх «радянських людей» - мешканців сусідніх країн, офіційна російська пропаганда, вочевидь, намагається утримати високий рівень лояльності до сучасної РФ. В Україні це можливо, насамперед, завдяки значній інтегрованості великої частини людей у російський медіапростір. Незважаючи на появу власних конкурентоспроможних медіа, багато хто досі віддає перевагу російським та «російським-в-Україні» виданням, радіостанціям та каналам. Російська музика залишається найпопулярнішою, незмінний інтерес викликає нове російське кіно, на «патріотизацію» якого Кремль не шкодує бюджетних грошей. До двадцятки найпопулярніших в Україні ефірних телеканалів за 2006 рік увійшли російські телеканали «Первый канал» (7 місце, частка аудиторії 4,7%), «РТР-Планета» (12 місце, частка 1%) та «НТВ Мир» (14 місце, частка 1,1%); значна частина глядачів, які віддають перевагу кабельному та супутниковому телебаченню, дивляться переважно російські канали. Українські телеканали ретранслюють російські телешоу, документальні та художні фільми, часто-густо відверто ідеологізовані.
     Та реалії радянського минулого віддаляються не лише від української, але й від російської сучасності. В СРСР панувала нехай відносна, але бодай якась «дружба народів», принаймні, на соціально-побутовому рівні. В Росії сьогодні представники кавказьких та середньоазійських народів стали людьми другого сорту, як і заробітчани з європейських пострадянських республік, що не є громадянами Росії. Болісно, з викидами фашистського, лівого та православного екстремізму, триває повторне формування окремої російської політичної нації. Коли вона буде остаточно сформована, в неї, можливо, з’явиться здоровий імунітет від усіляких неприродних поглинань, до яких її тягнуло на попередніх етапах розвитку. Тоді сусіди, - зокрема, Україна, - зможуть співіснувати з Росією, а не існувати всупереч (або завдяки) їй.
     Отже, Україна хотіла б повернутися в Союз – принаймні, значна її частина. Але вже не може, і, очевидно, не повернеться, якщо не відбудеться якихось не передбачуваних соціокультурних змін – і не лише в Україні, але й у решті пострадянських країн, що мають тенденцію до ностальгії за Радянським Союзом. «Відновлення Союзу» - тобто, звісно, не повернення до тоталітарної радянської системи в повному обсязі, а поєднання колишніх республік СРСР у союзну державу з централізованим управлінням та домінуванням однієї культури та нації – можливе в досить тривалій перспективі (декілька десятиліть) у разі подальшої ізоляції України (разом із Молдовою, Білоруссю, Росією) від Європейського Союзу. В такому разі на східному рубежі ЄС може виникнути «Союз Відкинутих Республік» - східноєвропейських націй, яким не знайшлося місця в європейській сім’ї. Думаючи про перспективи своїх східних обводів, Європі ніколи не слід забувати, що подружитись «проти» завжди легше, ніж «за».


1 «Украина – не Россия» - книга Леоніда Кучми, написана російською мовою і видана в оригіналі та в українському перекладі російським видавництвом «Время». На думку Миколи Томенка, справжніми авторами книги є група науковців з Росії та України ( «Дзеркало тижня», 22-28 листопада 2003 року).
2 Слова представника Блоку Юлії Тимошенко Андрія Шевченка, сказані на Міжнародному медіафорумі «Україна на інформаційній карті світу» в листопаді 2006 року.
3 Результати цього референдуму стали підставою для створення «Міжнародного руху 17 березня» - ревізіоністської організації, що бореться за возз’єднання колишніх радянських республік.
4 «День», №217 від 12 грудня 2006 року.
5 Цей бізнес розвинений в Україні, особливо в Києві, де існують цілі фірми, що займаються рекрутингом для вуличних акцій.
6 Розмаїття «козацьких» організацій проаналізоване у статті Дмитра Редька «Козацтво в сучасній Україні».
7 Пласт – національна скаутська організація України, мета якої - виховання молоді у патріотичному та християнському дусі.
8 До більшовицької окупації ці міста носили назви, відповідно, Єлисаветград та Катеринослав – на честь російських цариць. Повернення таких історичних назв не викликає захвату в українських патріотів, для яких імперські російські символи нічим не кращі за радянські.
9 23 лютого – день перемог Робітничо-селянської Червоної армії над німецькими військами під Псковом і Нарвою. У Росії, Україні та Білорусі перейменований на День захисника вітчизни.
10 Сергій Кіров, убитий у 1934 році секретар ВКП(б), залишався шанованим, незважаючи на зміну груп впливу при владі в СРСР. На його честь названо чимало населених пунктів, вулиць та закладів в Україні.
11 Цитата з визначення радянського народу, наведеного у матеріалах ХХIV з’їзду КПРС.
12 За різними оцінками, загальна їх кількість – від 3 до 7 мільйонів. Чисельність варіюється в залежності від того, чи враховуються особи українського походження, які не вважають себе українцями, та діти мішаних шлюбів.
13 Державний монополіст-авіаперевізник, що прославився безглуздою рекламою «Літайте літаками «Аерофлоту».
14 Делімітація та демаркація українсько-російського кордону залишається нездоланною проблемою для зовнішньополітичних відомств двох держав, тому він залишається уявною лінією.
15 Текст програми.
16Це поняття закріплене в законі «Про правовий статус закордонних українців»
17 «Дзеркало тижня», №2(631), 20-26 січня 2006 року.
18 Її поділяє, зокрема, український політик і дипломат Ігор Осташ.

Print version
EMAIL
ARCHIVE
2017  1 2 3 4
2016  1 2 3 4
2015  1 2 3 4
2014  1 2 3 4
2013  1 2 3 4
2012  1 2 3 4
2011  1 2 3 4
2010  1 2 3 4
2009  1 2 3 4
2008  1 2 3 4
2007  1 2 3 4
2006  1 2 3 4
2005  1 2 3 4
2004  1 2 3 4
2003  1 2 3 4
2002  1 2 3 4
2001  1 2 3 4

SEARCH
NEWSLETTER

mail
www.jota.cz
www.telekritika.ua www.amo.cz
RSS
  © 2008-2017
Russkii Vopros
Created by b23
Valid XHTML 1.0 Transitional
Valid CSS 3.0
MORE Russkii Vopros

About us
For authors
UPDATES

Sign up to stay informed.Get on the mailing list.