ISSUE 3-2017
INTERVIEW
STUDIES
Bogdan Oleksyuk Михаил Ведерников Шалала Маммадова Martin Slavik
OUR ANALYSES
Martin Svárovský Роман Темников
REVIEW
Лала Гусейнова
APROPOS
Ондржей Соукуп Игорь Яковенко


Disclaimer: The views and opinions expressed in the articles and/or discussions are those of the respective authors and do not necessarily reflect the official views or positions of the publisher.

TOPlist
OUR ANALYSES
«В» І «НА» ЯК ПИТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ
By Otar Dovzhenko | Journalist, Ukraine | Issue 3, 2017

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині. 

   * * *

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій… 

   Як бачимо, для поета-пророка, батька української нації Тараса Шевченка вживання форм «на Україні» та «в Україні» було лише питанням поетичного розміру. Чи міг великий Кобзар уявити, що за півтора століття «”в” і “на”» стане вкрай важливим і гострим питанням політичної (само)ідентифікації і джерелом конфліктів між представниками двох націй?
   Форма «на Україні» (на Україну, з України/ на Украине, на Украину, с Украины) була основною нормативною в українській та російській мовах близько століття: з кінця ХІХ століття, коли назва «Україна» стала досить широко вживатись щодо частини нинішніх українських земель, до початку 90-х, коли на цій території виникла повноцінна незалежна держава. Із постанням незалежної України щодо неї, як і щодо кожної держави, почали застосовувати форму «в Україні» (в Аргентині, в Росії, в Польщі тощо). Нова форма приживалась у медіа та офіційному мовленні близько десятиліття, і вже на початку 2000-х домінувала як в україномовному, так і в російськомовному мовленні на території України. А ось за її межами виникли проблеми.
   Їхню серйозність можна проілюструвати кількома прикладами. Наприклад, на найпопулярнішому в російському сегменті Інтернету веб-сайті, присвяченому нормам правопису – gramota.ru – нещодавно було поставлене таке запитання: «У довіднику Розенталя зафіксовано вживання “в Украину”. Чому у ваших відповідях рекомендується вживати тільки прийменник “на”?». Авторитетна редакція відповіла: «Ми не можемо погодитись із цією рекомендацією. Вона з’явилась тільки в останніх виданнях довідника, випущених уже після смерті Дітмара Ельяшовича. Цілком імовірно, що ця зміна була зроблена коректорами із екстралінгвістичних (передусім політичних) міркувань. Вживання прийменника „на” у сполученні зі словом „Украина” зумовлене літературною нормою російською мови, яка складалась сторіччями».
   Або ще: 14 лютого 2008 року під час переговорів російського президента Путіна та українського Ющенка, результатом яких мав стати стратегічний документ – «План дій», між сторонами виникло непорозуміння щодо вживання «в» і «на». Плідність переговорів опинилась під питанням, яке було зняте, за словами заступника глави Секретаріату Президента України Олександра Чалого, за допомогою «лінгвістичної дипломатії» - документ просто переформулювали так, щоб не вживати слово «Україна» у місцевому відмінку.
   Ще приклад: серед своєрідних «заповідей»-повчань російського інтернет-гуру Артемія Лебедєва є така: «Російською правильно писати Таллин (а не Таллинн), Алма-Ата (а не Алматы), Белоруссия (Беларусь – це про трактор), поехать на Украину (а не в Украину), незалежно від того, що думають із цього приводу мешканці вказаних місць».
   Життєздатність мови – це баланс між сталістю (консервативністю) та мінливістю (здатністю трансформуватись відповідно до вимог часу). Як російська, так і українська мови ніколи не відзначались надмірною консервативністю: літературна норма обох, сформована у ХІХ столітті (російська – у першій чверті, українська – у другій половині), відтоді зазнала відчутних змін. Частина їх стосувалась саме топонімів і була пов’язана саме із набуттям незалежності колишніми радянськими республіками. Разом із російсько-радянськими назвами Туркменія, Киргизія, Молдавія і Білорусія почали часто-густо вживатись офіційні: Туркменістан, Киргизстан, Молдова і Білорусь (Бєларусь). Змінились назви багатьох міст як у Росії, так і в інших колишніх республіках. Деякі зміни визнали відразу й беззастережно – наприклад, Бішкек замість Фрунзе, Санкт-Петербург замість Ленінграда, Луганськ – замість Ворошиловграда тощо; деякі, що їх можна списати на фонетичні особливості (Кишенеу замість Кишинів, Ажгабат замість Ашхабад, Алмати замість Алма-Ата), не повністю витіснили ті, що вже стали традиційними, але вживаються на рівні з ними. І чомусь саме нова прийменникова форма іменника «Україна», пов’язана із зміною статусу республіки, викликає в росіян та їхніх українських симпатиків (анекдотична ситуація: в газеті, що має назву «Известия в Украине», дозволена лише форма з «на») відчайдушний опір та неприйняття. 

«Откуда есть пошла»
   Ключем до проблеми може бути походження назви «Україна». Перша (не дуже конкретна) згадка належить до кінця ХІІ століття: «І плакали по ньому всі переяславці… За ним же україна багато потужила» (Київський літопис). У тогочасних джерелах слово «Україна» вживається у поєднанні з іншими топонімами – Чернігівська Україна, Переяславська Україна тощо (великі літери на початку слів умовні, адже тоді їх не існувало). Аналогічні форми (У(у)країна+місто-визначник), що стосувались, вочевидь, окремих регіонів, трапляються у документах аж до 17 століття, коли вперше в іноземних джерелах починає траплятись назва «Україна» на позначення всієї землі, заселеної українцями. Самоназвою українців до кінця ХІХ століття залишалось «русини» чи «руські», а основною назвою їхньої землі в цілому – «Русь» (адміністративна з 17 століття – Малоросія).    Найлогічніше пояснення етимології слова «Україна» - окраїна, край. Це абсолютно органічно вписується в тогочасну картину світу: Наддніпрянщина справді була південно-східним краєм земель, заселених слов’янами. Агресивні хвилі кочового євразійського степу – Дикого Поля – періодично злизували пограничні поселення русинів; потім слов’яни поступово знов освоювали випалену і розграбовану землю. Тож передня окраїна руських земель (згодом – литовської, польської, московської держав) то пересувалась до теперішньої Полтавщини і Кіровоградщини і навіть підвенніше, то відкочувалась назад на Чернігівщину, Київщину і Житомирщину. Якщо прийняти це пояснення, не виникає жодних питань і щодо форми «на (Київській, Чернігівській тощо) У(у)країні» - у східнослов’янських мовах нормативними є вирази «на краю лісу», «на окраїні міста», і аж ніяк не «в краю» чи «в окраїні». Про те, що слово «україна» від початку було загальною, а не власною, назвою, свідчить його вживання у російському фольклорі – наприклад, пісня «Во (на) сибирской украине, на Даурской стороне» (зафіксовані варіанти з обома прийменниками).
   Проте, хоч як це дивно, у науково-публіцистичних дослідженнях українських авторів версія про «україну-окраїну» трапляється як… антитеза, від якої автори відштовхуються, щоб побудувати альтернативні, часто – геть фантастичні версії: від «украяної Богом землі» до землі давніх (трипільських) племен укрів. Здається, маємо справу із досить дивним, але потужним комплексом, що не дозволяє українським ученим-патріотам визнати самоочевидний факт пограничності наших земель у середньовічні часи. «Україна-окраїна» не вписується в історично-ідеологічну модель, у якій Київщина та навколишні землі є центром і джерелом східнослов’янського світу, хоча тоді, коли ця назва почала вживатись, славні часи Києва були в минулому. Важко уявити, наприклад, що нідерландці вважали б назву «нижні землі» принизливою для своєї гідності…. Та це не єдиний симптом психологічної незрілості української нації.
   Певна річ, на «давніх укрів» і їм подібні речі росіяни відповідають нищівним сарказмом. Хоча з походженням назви «Россия» також не все просто: дивним чином латинізована за Петра Першого одвічна назва східнослов’янської нації-держави «Русь» із абсолютно нестандартним, як на латинські назви з закінченням «-ія», наголосом, можна сказати, також свого часу змінила «на» на «в». Адже назва «Русь» завжди – як у давнину, так і тепер – уживалась виключно з «на», назва держави – «Московія» - із «в» і «на», а щодо міста Москва форма «на Москве» була чинною ще в ХХ столітті (адже назва міста збігалась із назвою річки). Усе це не завадило росіянам утвердити літературну форму «в России» (а не «на России»).
   Форма «в Україні» існувала й була нормативною, хоч і не основною, для обох літературних мов, і жодного політичного підтексту до початку 90-х не мала. Існує ціла низка прикладів уживання форми з «в» у російській класиці: «Порядку нет в Украйне: полковники и есаулы грызутся, как собаки, между собою» (Микола Гоголь, "Страшная месть"),  «Итак, я еду в Украйну, а Вы, крокодил, остаетесь в тундре» (Антон Чехов) тощо. У 1708 році цар Петро Перший писав Гетьману Мазепі: «Господин гетман, <...> того ради вам надлежит итти по Киева, в Украйну свою и смотреть того, о чем уже вы известны» (див. більше тут). Сам творець літературної російської мови Олександр Пушкін писав у поемі «Полтава»:  

   Мазепы враг, наездник пылкий,
   Старик Палей из мрака ссылки
   В Украйну едет в царский стан.  

   Напевно, на цьому можна поставити крапку в суперечці про те, чи існувала форма з «в» у літературній російській мові. У згадуваному вище довіднику Розенталя зазначено, що форма «на Україні» виникла… під впливом української мови. Зважмо й на те, що назва держави, яка формально існувала на території України – «Українська радянська соціалістична республіка» - вживалась із прийменником «в», і її давніша назва – «Малоросія» - теж. Так само природним для сучасної російської є вживання словосполучень «в государстве Украина», «в стране Украина», «в украинском государстве» тощо.
   Таким чином, слід говорити не про заміну старої літературної норми новою, а лише про те, що у зв’язку із певними об’єктивними – і дуже вагомими – обставинами один із варіантів норми переважив інший. Але головний аргумент росіян залишається незмінним: літературна норма, що склалась за традицією, яку не вам, хохлам-малоросам-українцям, міняти.  

Дещо про цілісність літературних норм
   І знову звернімося до довідника Розенталя, який вважається канонічним джерелом граматичної мудрості російської мови. Дозволимо собі розлоге цитування  

  1. Синонимичны в ряде конструкций предлоги в – на и их антонимы из – с. Например: работать в огороде – работать на огороде, ехать в поезде – ехать на поезде, слёзы в глазах – слёзы на глазах. Между вариантными конструкциями обычно имеются смысловые или стилистические различия.

  2. Употребление предлога в в пространственном значении связано с представлением об ограниченном пространстве, при отсутствии этого значения употребляется предлог на. Ср.: машины стояли во дворе (окруженное забором или домами пространство) – дети играли на дворе (вне дома; ср.: на дворе сегодня холодно).

  3. С административно-географическими наименованиями употребляется предлог в, например: в городе, в районе, в области, в республике; в Сибири, в Белоруссии, в Закавказье. Сочетание на Украине возникло под влиянием украинского языка (ср.: на Полтавщине, на Черниговщине) и поддерживается выражением на окраине.

  4. С названиями горных областей употребляется предлог на, ср.: на Алтае, на Кавказе, на Урале (имеется ввиду горная местность без точно очерченных границ). Но: в Крыму (только частично ограниченное горами степное пространство). Употребление предлогов в – на при названиях гор во множественном числе придает сочетаниям разное значение: в Альпах, в Андах, в Апеннинах, в Пиренеях и т. д. означает «в горах, среди гор»; на Балканах – на Балканском полуострове, на Карпатах – на поверхности гор.

  5. В некоторых случаях отражается влияние народного языка, профессионального употребления и т. д. Ср.: работает в фотостудии – фильм дублирован на киностудии (профессиональный оборот, под влиянием сочетания на кинофабрике; ср.: работает на радио, на телевидении); Я побежал в кухню… (Горький). – Нянька приходила на кухню… (Короленко) (второй вариант под влиянием народной речи).

  6. Иногда сказывается исторически сложившаяся традиция; ср.: в деревне – на хуторе, в селе – первый на селе работник; в учреждении – на предприятии, в переулке – на улице; ср. также: в комбинате бытового обслуживания – на мясокомбинате.

  7. На выбор предлога влияет семантика управляющего слова и значение всего сочетания. Ср.: поехал на вокзал – вошёл в вокзал, пошёл на мельницу – вошёл в мельницу (сказывается соответствие приставки в- и предлога в).

  8. В выражениях на почте, на заводе, на фабрике употребление предлога на объясняется тем, что первоначально понятия «почта», «завод», «фабрика» не связывались с представлением о закрытом помещении или здании: почта когда-то была на почтовой станции, на которой содержали ямщиков и держали лошадей; завод или фабрика могли занимать открытую территорию и состоять из нескольких сооружений (ср.: в мастерской, в цехе – с представлением о закрытом помещении). Употребляются сочетания: на избирательном участке (ср.: в полицейском участке), на полевом стане (ср.: в военном стане), в агитпункте (ср.: на наблюдательном пункте).

  9. При названиях зрелищных организаций и мероприятий установилось такое употребление: в театре, в кино, в цирке (имеется в виду помещение), на концерте, на опере, на спектакле (имеется в виду исполнение, представление). В профессиональном употреблении встречаются сочетания: работает на театре, занят в концерте (ср.: служит на флоте).

  10. При названиях учебных заведений употребляется предлог в: в университете, в институте, в техникуме, в школе; при названиях частей учебного заведения – предлог на: на филологическом факультете, на романском отделении, на втором курсе. Сочетания в классе, в аудитории связаны с обычным использованием предлога в при обозначении закрытого помещения.

  11. При названиях средств передвижения обычно употребляется предлог на, ср.: на пароходе, на катере, на поезде, на трамвае, на автобусе, на метро, на самолёте и т. д. Употребление предлога в предполагает нахождение внутри предмета: спал в автомобиле, сидел в машине, обедал в самолёте, рыба валялась в лодке и т. д. Ср. предлоги при названиях закрытых и открытых видов экипажей: в карете, в лимузине – на телеге, на подводе. Возможные варианты связаны с условиями контекста; ср.: с трудом удалось сесть в трамвай – сел на трамвай, чтобы скорее добраться до дому.

  12. Как указано выше, антонимические пары образуются предлогами на – с, в – из, например: поехал на Кавказ – вернулся с Кавказа, поехал в Крым – вернулся из Крыма.   

   Легко побачити, що «на Украине» - це не правило, а виняток із правила вживання прийменників із географічними назвами у російській мові. Окрім України, «на» не вживається з жодною назвою держави, яка не є острівною. Але навіть щодо коротких назв острівних держав чіткого правила немає: треба казати «на Кубе», «на Мадагаскаре», «на Кипре», «на Таити» і «на Мальте», але «в Ирландии», «в Исландии» і навіть «в Гренландии», хоча Гренландія – не держава, а володіння Данії. Є й приклади, коли з перейменуванням держав мінялась і прийменникова прив’язка: «на Цейлоне» перетворилось на «в Шри-Ланке», «на Берегу Слоновой Кости» - на «в Кот д’Ивуар» тощо.
   Дивна ситуація із топонімом «Крым»: усупереч простій логіці (аргумент Розенталя щодо частково окресленого простору простим і логічним не назвеш), із ним уживається прийменник «в», тоді як із іншими краями, які розташовані на півостровах – «на» («на Камчатке», «на Чукотке»). Щодо гірських масивів така ж ситуація: «на Урале», «на Кавказе» і «на Алтае», але «в Карпатах», «в Альпах» і «в Піренеях».
   В українській мові «на» вживається у поєднанні з історичними назвами місцевостей: «на Волині», «на Поліссі», «на Поділлі», «на Черкащині», «на Херсонщині», «на Донбасі». Хоча щодо деяких цілком допускаються і форми з «у/в»: у Закарпатті, у Галичині, у Приазов’ї, Причорномор’ї і, нарешті, «у Наддніпрянщині» - адже «на Наддніпрянщині» було б немилозвучно. У російській мові ситуація дещо інша: традиційні назви місцевостей або збігаються із офіційними назвами адміністративних одиниць, що передбачає вживання «в» - «в Бурятии», «в Калмыкии», «в Карелии», «в Чечне» тощо – або утворені від назв річок і гір, що передбачає вживання «на»: «на Урале», «на Колыме», «на Кубани», «на Северном Кавказе», «в Поволжье» тощо. Цікавий приклад впливу мовної інтерференції бачимо на прикладі топоніму «Донбасс» (промисловий район на сході України). Якщо щодо аналогічної суто російської назви – «Кузбасс» - сумнівів немає (тільки «в»), то під впливом української мови форма «на Донбассе» істотно потіснила у пресі та усному мовленні класичну «в Донбассе» - зокрема й у Росії. Важливою деталлю є омонімічність українських прийменників, які позначають «з поверхні чогось» (з даху) і «зсередини чогось» (з пічки), внаслідок чого в російському просторіччі України поширились форми «с России», «со Львова», «с Киева», «с Запорожской области» тощо (замість «из»).
   Таким чином, жодних конкретних правил, винятки з яких не становили б окремого правила, щодо «в» і «на» не існує, і вживання прийменників визначається узусом, який у літературній та розмовній (діалектній) мовній стихії може істотно різнитися.
   Але, що характерно, коли йдеться про офіціоз і повні назви держав, бачимо «посольство Российской Федерации в Республике Кипр»,  «… в республике Куба» і т.д. Тут Росії довелося піти на поступки навіть щодо України – офіційною назвою посади Віктора Черномирдіна є «Посол Российской Федерации в Украине», те саме стосується й назви посольства. Адже саме «Україна» є повною назвою держави Україна. Та чомусь поступливості дружньої нації бракує для того, аби перенести шанобливу форму на неофіційні стилі літературного мовлення. А будь-які натяки на те, що їм варто було б трансформувати або бодай розширити літературну норму, росіяни сприймають як спробу втручання у їхні внутрішні справи – болісно і агресивно.  

«Та пішов ти в…!» - «Та пішов ти на…!»   Політизація питання «на/в Україні» має щонайменше один негативний наслідок: актуальна літературна українська мова збідніла на одну прийменниково-відмінкову форму. Адже сьогодні вживання форми «на Україні» у повсякденному мовленні в українському середовищі – це своєрідна декларація політичних переконань. Вона викликає криві погляди у всіх більш-менш патріотично налаштованих громадян. У результаті форма з «в» витіснила форму з «на» навіть із її законної царини – дискурсу, що стосується України до набуття Незалежності 1991 року. Читаємо у сьогоднішніх статтях і студентських рефератах, наприклад, що московський цар «вислав до Хмельницького в Україну посольство», хоча в цьому разі вживання «на Україну» було б цілком доречним… В офіційному мовленні форма з «в» абсолютно домінує з початку 2000-х.
   В українській мові форма з «на» залишається у повсякденному мовленні частини простолюду, який не переймається тонкощами на зразок зміни статусу з набуттям державності. У російській мові українців вона характерна або для людей старшого віку, які до неї звикли, або ж до людей, які декларують неприйняття всього українського. Ми не дивуємось, зустрівши «на Україні» в інтерв’ю бізнесмена і народного депутата з Партії регіонів Андрія Клюєва, і криво усміхаємось, чуючи від найбільш проросійського на сьогодні українського політика Наталії Вітренко «НАТО ніколи не буде в Україні, точніше НА Україні». Росіяни і радикально проросійськи настроєні українці періодично виступають у пресі та блоґосфері із знущаннями на адресу тих, хто наполягає на формі з «в». Українці закономірно сприймають наполегливість, із якою росіяни тримаються за «на», як прагнення підкреслити неповноцінність України, її залежність від Росії.
   Якщо спростити максимально, то оце коротеньке «на» - вічний аргумент для тих росіян, які не перестають вважати Україну не окремою державою і нацією, а тимчасово відокремлену (силами ворожого Заходу, звісно ж) питому складову Росії, що входить до складу російської нації і говорить діалектом російської ж мови. Зв’язаний дипломатичними обмеженнями російський лідер Володимир Путін мусить висловлюватись стримано: «На Украине — там одна треть вообще этнические русские. Из сорока пяти миллионов человек, по официальной переписи, только семнадцать миллионов русских. Есть регионы, где целиком только русское население проживает, скажем, в Крыму. Девяносто процентов — это русские. Украина — вообще сложное очень государство. Украина в том виде, в котором она сегодня существует, она была создана в советское время; она получила территории от Польши после Второй мировой войны, от Чехословакии, от Румынии — и сейчас еще не все решены приграничные проблемы на Черном море с Румынией. Значит, от России огромные территории получила на востоке и на юге страны. Это сложное государственное образование. И если еще внести туда натовскую проблематику, другие проблемы, это вообще может поставить на грань существования самой государственности». Пересічний росіянин скаже простіше: «вы – не страна и не государство, у вас даже название – окраина, на окраине России, поэтому вы – часть России».
   Сьогодні, коли з боку російських високопосадовців лунають відверті погрози - не виведемо у 2017 році Чорноморський флот, анексуємо Севастополь, Крим, а то й весь Південь і Схід України, - легковажити подібними навіть сміховинними «аргументами» потенційного агресора не можна. Адже свого часу Росія мотивувала свою військову та колоніальну експансію не менш комічними для стороннього спостерігача аргументами: Москва – Третій Рим (право на Візантію – Балкани), Київ – «мать городов русских», Молдова, Закавказзя – «православні народи» тощо.  

Боротьба за впізнаваність
   І все ж річ не лише у росіянах та їхньому ставленні до української самостійності і незалежності (ці слова вони засвоїли в оригіналі – «самостийность» і «незалежность»). Проблема «в/на» перестає видаватись безсенсовною війною тупокінечників із гострокінечниками, якщо сприймати її як прояв абсолютно закономірного бажання українців, аби їх адекватно сприймали у світі. Українцям прикро і образливо, що для людей абсолютної більшості країн світу, зокрема й найближчих сусідів, вони – рашенз, русіш, русс, рускі, оросок і т.п. Щиро кажучи, пояснити іноземцям власну відмінність від росіян і білорусів буває доволі важко, особливо для російськомовних українців, які змушені визнавати, що мало чим відрізняються від сучасного населення братніх східнослов’янських країн. (Це проблема, характерна для сучасної Ірландії з її «ніжним» ставленням до колишньої метрополії, яке не заважає більшості населення говорити англійською). До того ж, проблема браку уявлень про політичні, культурні та соціальні особливості сусідніх націй характерна і для нас: навряд чи більшість українців зможе пояснити, в чому різниця між чехами і словаками, сербами і хорватами, шведами і норвежцями, і розрізнити їхні мови на слух чи на вигляд. І все ж, якщо ще у 90-ті роки українці, опинившись за кордоном, смиренно погоджувались із тим, що вони «рашенз», то тепер громадяни держави, що прогриміла на весь світ завдяки Майдану (а не тільки Чорнобилю), мають моральне право вимагати, аби їх упізнавали.
   Тому українська влада, хоч якою недолугою є її зовнішня політика, потроху намагається впливати на бодай офіційну лексику мов інших націй, пов’язану з Україною. Зокрема, певних успіхів удалося досягти у війні з артиклями, які вживалися з назвою Ukraine у європейських мовах і таким чином визначали її як назву території, а не власну назву держави. Сьогодні Ukraine істотно потіснило the Ukraine, хоча останнє ще трапляється доволі часто.
   У 2006 році Держдепартамент США зобов’язав американських держслужбовців називати українську столицю Kyiv, а не Kiev. За «традциійний» правопис виступила низка ЗМІ, зокрема агентство Associated Press. Насправді, якщо спробувати прочитати як Kiev, так і Kyiv за правилами англійської (німецької, французької тощо) орфоепії, пересвідчимось, що нічого навіть віддалено схожого на  «кієв» чи «київ» не вийде – в найкращому разі «кіів», а радше «ків» чи «кєв». Та коли вже транскрибувати українське «Київ» адекватно західноєвропейськими мовами неможливо, то бодай транслітерувати цю назву закономірно з української, а не з російської.
   Потроху змінюється і мапа України у закордонному сприйнятті: Lvov перетворюється на Lviv, Rovno на Rivne, Ternopol на Ternopil тощо. Щоправда, навряд чи вдасться замінити транслітерованими деякі специфічні версії українських топонімів – наприклад, Crimea (Крим), Dnieper (Дніпро), Sebastopol (Севастополь). Але цього ніхто, крім напівбожевільних мрійників, чиїм найблискучішим витвором була ідея зобов’язати європейців писати Ukraїna через «ї» (ну є ж така літера в їхніх мовах!), і  не сподівається. До того ж, в українській є величезна кількість «традиційних» назв іноземних топонімів, переважно запозичених з російської (яка на певному етапі свого розвитку засвоїла масу власних назв із різних мов, спотворивши їх німецькою транскрипцією) та польської мов. Відмовлятись від них також ніхто не поспішає.  

Гей, слов’яни!
   Незважаючи на неоднозначність ситуації, слов’янам, для яких проблема «в/на» зрозуміла, і для чиїх мов конструкція «на Україні» також є винятком із загального правила вживання місцевого відмінку назв країн, варто було б поступитись не таким уже й важливим для них узусом. Тим часом у білоруській, польській, чеській, словацькій та інших слов’янських мовах панує традиційне «на», яке взялося невідомо звідки і правилам не відповідає. Хоча в балканських південнослов’янських мовах – сербській, болгарській, хорватській та інших - бачимо форму з «в».
   Звісно, ніхто не вимагає від Чехії, Словаччини чи Польщі директивно заборонити своїм громадянам вживати звичний для них (якщо їм, звісно, доводиться говорити про Україну) вираз. Втручання у сферу приватного життя громадян, до якої належить слововживання, характерне радше для пострадянських тоталітарних країн – Росії, Білорусі, середньоазійських держав… Проте зробити дружній до України крок, проголосивши форму з «в» нормативною, давши відповідне наукове роз’яснення і запровадивши цю форму в офіційному мовленні, наші сусіди могли б. Хоча б через те, що Україна, незважаючи ні на що, сьогодні більше хоче бути «окраїною» Європи, аніж євразійського «Дикого поля».

Print version
EMAIL
ARCHIVE
2017  1 2 3 4
2016  1 2 3 4
2015  1 2 3 4
2014  1 2 3 4
2013  1 2 3 4
2012  1 2 3 4
2011  1 2 3 4
2010  1 2 3 4
2009  1 2 3 4
2008  1 2 3 4
2007  1 2 3 4
2006  1 2 3 4
2005  1 2 3 4
2004  1 2 3 4
2003  1 2 3 4
2002  1 2 3 4
2001  1 2 3 4

SEARCH
NEWSLETTER

mail
www.jota.cz
www.telekritika.ua www.amo.cz
RSS
  © 2008-2017
Russkii Vopros
Created by b23
Valid XHTML 1.0 Transitional
Valid CSS 3.0
MORE Russkii Vopros

About us
For authors
UPDATES

Sign up to stay informed.Get on the mailing list.