ISSUE 3-2017
INTERVIEW
STUDIES
Bogdan Oleksyuk Михаил Ведерников Шалала Маммадова Martin Slavik
OUR ANALYSES
Martin Svárovský Роман Темников
REVIEW
Лала Гусейнова
APROPOS
Ондржей Соукуп Игорь Яковенко


Disclaimer: The views and opinions expressed in the articles and/or discussions are those of the respective authors and do not necessarily reflect the official views or positions of the publisher.

TOPlist
STUDIES
УКРАЇНСЬКЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ У ПЕРЕДВИБОРНОМУ РЕЖИМІ
(18.3.2006)
By Otar Dovzhenko | Journalist, Ukraine | Issue 3, 2017

     Влітку 2005 року, за кілька місяців до початку виборчої кампанії, спікер Верховної Ради Володимир Литвин зробив лаконічний прогноз: „Ці вибори будуть найбруднішими в нашій історії”. Приблизно тоді ж Президент Віктор Ющенко заявив: „Ми проведемо такі чесні й демократичні вибори, яких ще не бачила Україна”. Час показав, що обидва значною мірою мали рацію. Поєднання компромату й прозорості, фальсифікацій і демократичності – ноу-хау парламентських виборів 2006 року.
     
     Ціна питання, з одного боку, є надзвичайно високою. Після набуття чинності змінами до Конституції, що перетворили Україну з президентської республіки на парламентсько-президентську, наймогутнішою особою в державі стає лідер парламентської більшості, яка призначає Прем'єр-міністра і уряд. Наполягаючи на цій реформі, політичні еліти, що перебували при владі за Кучми, але вимушені були під тиском Майдану поступитись опозиції на чолі з Ющенком, розраховували на легке повернення до державного керма. Всі необхідні для цього умови – дискредитація „помаранчевої команди”, уповільнення економічного зростання, погіршення відносин із Росією й можливість публічно критикувати дії команди Ющенка, - були забезпечені діями самої влади. Віктор Янукович, якому після поразки пророкували швидке забуття й політичну смерть, зумів залишитись лідером опозиції, а рейтинг очолюваної ним Партії Регіонів дорівнявся сукупному рейтингові колись єдиних „помаранчевих”. Інші опозиційні сили, - зокрема, Народний блок Литвина з помірковано-центристськими гаслами, колись найпопулярніша в країні Комуністична партія, що віддала Януковичу ? свого електорату, проросійські радикали Наталії Вітренко та очолюваний першим Президентом України Кравчуком опозиційний блок „Не Так!”, - мають немалі шанси подолати 3%-й бар'єр. Електорат цих сил дисциплінований і має сильну мотивацію, тоді як учорашні прихильники Ющенка, деморалізовані розбратом у владі, відмовляються підтверджувати свій позаминулорічний вибір. Отже, реванш можливий.
     З іншого боку, нова Конституція залишає Президентові низку серйозних важелів впливу, у тому числі й право розпустити Верховну Раду. Один із лідерів пропрезидентського блоку „Наша Україна” Роман Безсмертний ще на початку кампанії заявив, що у випадку, якщо не буде створено лояльної до Ющенка більшості, парламент доведеться розпустити. Ця погроза виходить за рамки закону - але не можливостей Президента. Та й домовитись між собою політикам, за якими стоять конкуруючі фінансово-промислові групи, буде непросто. Тож ціна питання може бути несподівано низькою: кілька тижнів безцільного борсання, розпуск парламенту й нова виборча кампанія - з новими учасниками, гаслами, лідерами і переможцями.
     Важачи значними коштами, лідери перегонів не можуть бути впевненими у варіанті „переможець отримує все”. Та це лише додає їм відчайдушної рішучості вдаватись до будь-яких засобів заради досягнення мети. Свобода слова – найбільший набуток „Помаранчевої революції” – стає для тих, хто за неї боровся, прикрою перепоною, а для тих, хто раніше її придушував – єдиним порятунком.
     
     Візитною карткою авторитарно-олігархічного режиму, що ввійшов у новітню історію України під назвою „кучмізм”, були „темники” – інструкції щодо висвітлення актуальних подій, що розсилались редакціям усіх засобів масової інформації із президентської канцелярії. Влада не заперечувала їх існування, але переконувала, що це – лише побажання. На тих, хто наважувався ігнорувати ці „ненав'язливі” рекомендації, чекали проблеми з податками та оформленням ліцензій, і не тільки. Наприклад, дніпропетровська опозиційна газета „Лица” мусила щотижня шукати нову друкарню: ті, що погоджувались її друкувати, опинялись без світла, води й опалення та мусили перервати небезпечну співпрацю. Найбільш уперті газети, телевізійні та радіомовні компанії банкрутували й переходили до більш зговірливих власників. В останні роки режиму Кучми сформувалась система державних і приватних ЗМІ, що працювали в унісон, видаючи абсолютно однакові новини. А що в українському медіапросторі електронні ЗМІ, головно телебачення, відіграють значно більше ролі, ніж газети (особливо це стосується інформаційно-політичних видань – вони не користуються великою популярністю), найголовнішим для влади було контролювати саме телеефір.
     Опозиційні лідери – Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Олександр Мороз – з'являлись в ефірі рідко, переважно в негативному контексті. Телевізійні новини виходили в записі: редактори боялись можливого „героїзму” ведучих у прямому ефірі. Про жодні „живі” дискусії між представниками влади та опозиції навіть не йшлося – замість них процвітали пропагандистські програми („Проте”, „Епіцентр”, „Подробно”), що являли собою квазіпубліцистичну критику опозиції та вибілювання влади.
     Соціологічні опитування демонстрували дуже низький рівень довіри до вихолощених цензурою ЗМІ. Люди шукали правди в Інтернеті, напівпідпільних опозиційних газетах, а з 2003 року – на „5 каналі”, заснованому соратником Ющенка Петром Порошенком. Не дивно, що одним із гасел Майдану було „ні брехні!”
     Працівники центральних ЗМІ, що в більшості своїй підтримували Ющенка, перед президентськими виборами нарешті усвідомили, наскільки згубними є результати їхньої діяльності. Журналістський опір став частиною легенди про „Помаранчеву революцію”. Одні звільнялись, публічно заявивши про небажання оприлюднювати неправдиву інформацію, інші займались „партизанщиною”, намагаючись донести правду між рядків. З трибуни Майдану часто лунали славослів'я на адресу Подвигу Журналістів, і лиш поодинокі скептики наважувались запитати: який героїзм у тому, щоб сумлінно виконувати „темники” протягом років і „встати з колін” лише напередодні неминучої зміни влади?
     Протягом перших двох тижнів масових акцій протесту більшість інформаційних служб недержавних телевізійних і радіомовних компаній поступово перейшла до нейтрального або прихильного висвітлення київських подій. Журналісти одного з найбільш рейтингових каналів – „1+1” – відмовились виходити в ефір, і протягом кількох днів новини повністю робив і виголошував найодіозніший телеведучий в історії українського телебачення В'ячеслав Піховшек. Усвідомивши реальну загрозу для рейтингів каналу, власник „1+1” вибачився перед глядачами та оголосив про відмову від „темників”. Після переголосування 26 грудня, що підтвердило перемогу Ющенка, Україна святкувала пришестя Свободи Слова.
     
     Поступ, у порівнянні з епохою Кучми, був грандіозний. Навіть на каналах, що належали безпосередньому опоненту Ющенка, почали виходити порівняно безсторонні новини. Державні ЗМІ наввипередки засвідчували свою лояльність новій владі, тож у більшості регіонів їх керівництво залишилося без змін. Під тиском медійників влада всерйоз заговорила про створення громадського телебачення на базі Національної та обласних державних телекомпаній. На жаль, ця ініціатива захлинулась у президентській канцелярії, де побоялись утратити контроль за останнім провладним за визначенням телеканалом. Утім, влада дотепер декларує намір рано чи пізно реалізувати проект громадського мовлення.
     Поступово люди перестали асоціювати ЗМІ в цілому й телебачення зокрема із брехнею та пропагандою. За результатами дослідження, проведеного центром «Соціальний моніторинг» і Українським інститутом соціальних досліджень у червні 2005 року, рейтинг довіри громадян до телебачення становив 63%, що перевищує рейтинги всіх соціальних інституцій та органів влади. Навіть найпослідовніші критики Ющенка за підсумками року визнали, що найбільшим позитивним досягненням є лібералізація інформаційного простору.
     Однак, попри все це, справжнього переродження керованої маніпулятивно-пропагандистської машини часів Кучми у здорову систему вільних ЗМІ не відбулось. Як і раніше, власниками телеканалів, радіостанцій і друкованих видань залишались олігархічні групи, кожна з яких брала фінансову та організаційну участь в одному чи декількох політичних проектах під час виборчої кампанії. Незважаючи на обіцянки „помаранчевих” притягти олігархів часів Кучми до відповідальності за розкрадання бюджету та незаконну приватизацію, ніхто з них не зазнав жодних утисків особисто, майже ніхто не втратив майна, а декому з них удалося зберегти за собою вплив на політичне життя країни.
     Зокрема, всеукраїнські телеканали залишались у власності:
     „Інтер” – бізнесменів, близьких до Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), опори режиму Кучми. Після наглої смерті одного з власників, члена президії партії Ігоря Плужнікова, контрольний пакет акцій каналу перекупив російський промисловець Валерій Хорошковський, виходець із України, що брав участь у виборах 2002 року у складі одного з невдалих провладних проектів;
     ICTV, СТБ, Новий канал – медіахолдингу зятя Кучми Віктора Пінчука, який облишив свій попередній проект, партію „Трудова Україна”, як безперспективний, і зайнявся розвитком інших – партії середнього класу „Віче” та центристського Народного блоку Литвина;
     НТН – радника Януковича, члена Партії Регіонів Едуарда Прутніка;
     ТРК „Україна” – корпорації System Capital Management головного фінансиста й некоронованого лідера Партії Регіонів Ріната Ахметова;
     Тоніс – бізнесмена Володимира Костеріна, члена „Нашої України”, в минулому близького до іншого іміджевого політичного проекту – Партії Зелених України;
     5 канал – бізнесмена Петра Порошенка, соратника Ющенка, що до вересня 2005 року обіймав посаду Секретаря Ради національної безпеки та оборони України.
     ТРК „Ера” – Андрія Деркача, який перейшов на бік Ющенка на початку революції, а перед парламентськими виборами примкнув до провладної Соціалістичної партії.
     Згадуваний вже канал „1+1”, власники якого мешкають у США та Росії, завжди був схильний домовлятись із чинною владою. Не дивно, що його генеральний продюсер Ольга Герасим'юк увійшла до першої п'ятірки виборчого списку „Нашої України”.
     Незважаючи на засилля реклами в ефірі українських комерційних телеканалів, далеко не всі вони є самоокупними. Відтак, перехід інформаційних служб до мовлення на професійних засадах поставив під сумнів саму доцільність утримання такої дорогої забавки, як телеканал. Колишні „кучмісти”, контролюючи понад 2/3 українського телепростору (регіональні державні телерадіокомпанії через голову Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення Івана Чижа потрапили під вплив блоку Литвина), були вимушені якимось чином використати цей медіаресурс, аби реалізувати план повернення до влади через парламентські вибори. Інакше їхні інвестиції в розбудову та підтримання життєдіяльності телеканалів виявилися б марними. Однак, віднедавна призвичаєні до чесних і збалансованих новин, глядачі ще не забули часи „темників”, тому вражаючий рівень довіри до телебачення міг зійти нанівець, якби воно повернулось до грубих методів маніпуляції: надання невиправданої переваги малозначущим інформаційним приводам, незбалансованого висвітлення рівнозначних подій і фактів, замовчування подробиць, невиправданих узагальнень, неправдивих статистичних даних, спотворення інформації засобами монтажу тощо. До того ж, це відразу привернуло б до каналу увагу численних неурядових організацій, що стежать за чистотою ефіру та неупередженістю подання новин. На першому етапі потрібні були нові, цивілізовані засоби формування громадської думки.
     
     На початку вересня 2005 року в Україні практично не було опозиційних телеканалів. Як, утім, і опозиції: Партія Регіонів, „Трудова Україна”, СДПУ(о) та інші представники старого режиму співпрацювали в парламенті з провладними фракціями й підтримували діяльність уряду. Ця так звана „конструктивна опозиція” безперервно зменшувалась – її представники переходили до „помаранчевого” табору, який, як видавалось, мав більше перспектив на наступних виборах. Довіра народу до Президента Ющенка та Прем'єр-міністра Тимошенко, хоч і зменшилась у порівнянні з ейфорією перших тижнів після інавгурації, залишалась рекордною. Президент неодноразово повторював, що хоче бачити „державницькі” сили, очолювані Тимошенко та Литвином, в одному виборчому блоці з „Нашою Україною”. Соціологи підтверджували реальні шанси такого блоку здобути більшість у Верховній Раді.
     Ідилія тривала до 5 вересня, коли голова Секретаріату Президента Олександр Зінченко – в минулому один із лідерів СДПУ(о), чий перехід під прапори Ющенка іронічно називали „найкращою спецоперацією соціал-демократів” – подав у відставку й публічно звинуватив у корупції низку посадовців із найближчого оточення Президента, серед яких був секретар РНБО Порошенко, перший помічник Президента Третьяков і лідер парламентської фракції „Нашої України” Мартиненко. Події розвивались блискавично: звинувачення підтвердив віце-прем'єр Микола Томенко, і 8 вересня розлючений Президент відправив у відставку всіх – як обвинувачів, так і обвинувачених. Дізнавшись про свою відставку, Юлія Тимошенко приєдналась до викривальних заяв.
     Розкол „помаранчевих” був порятунком для деморалізованих „кучмістів”. Саме тоді телеканали, яким згодом судилося стати в опозицію до Ющенка, вперше підняли голову. Вони не брехали, - навпаки, якомога більш документально відтворювали всі події, наводячи довжелезні цитати Зінченка, Томенка та Тимошенко. 9 вересня Тимошенко з'явилась в ефірі телеканалу „Інтер” замість прайм-таймового інформаційного випуску; такої честі з часів революції не удостоювався жоден політик. „Інтер”, НТН і ТРК „Україна” надавали ефір усім бажаючим висловитися щодо звинувачень у корупції, аби їх почули всі. Незважаючи на те, що призвідці конфлікту так і не оприлюднили обіцяних доказів, а суд визнав їхні звинувачення безпідставними, спрацював принцип „немає диму без вогню”: Порошенка, Третьякова, Мартиненка, а разом із ними й інших представників президентської партії Народний союз „Наша Україна” відтоді міцно асоціювали з корупцією. Їх називали „заплямованими”, а заперечення щодо відсутності доказів відкидали зі сміхом: а що, мовляв, злочини Кучми потребували доказів?
     В останній день літа у прямому ефірі каналів ICTV, СТБ і Нового демонстрували оборону Нікопольського феросплавного заводу. Працівники підприємства, незаконно приватизованого Пінчуком, чинили опір судовим виконавцям, які намагались повернути його у власність держави. В цьому телешоу, що претендувало на звання „другого Майдану”, дебютувала нова протеже Пінчука – Інна Богословська. Невдовзі вона почала з'являтись майже в кожному випуску новин із коментарями на найрізноманітніші теми. Таким чином, створювалась ілюзія неабиякої значущості партії „Віче”, очолюваної Богословською, в політичному житті України.
     
     Із наближенням виборів медіаресурс Партії Регіонів Януковича також запрацював активно. Тут можна було спостерігати різні моделі.
     ТРК „Україна” – донецький телеканал, орієнтований передусім на мешканців вотчини Партії Регіонів, Донецької і Луганської областей, а також на російськомовний Південь. Разом із тим, канал, що транслюється на всю територію України, підтримував бойовий дух прибічників Януковича в інших краях. Переведення новин на українську мову було для переважно російськомовних глядачів свідченням репресій з боку „помаранчевих”, які в уяві донеччан є ненависниками всього російського. Канал, природно, регулярно висвітлював партійне життя „регіонів” та діяльність їхнього лідера, не втрачав нагоди повідомити про черговий прокол влади, однак головним його завданням було формування песимістичної картини життя у східних областях. Адже Партія Регіонів, не криючись, робила ставку саме на місцевий патріотизм під гаслом „За Донбас!” Новина про налагодження постачання газу в Україну неодмінно врівноважувалась похмурими картинами дефіциту газу на Луганщині чи Донеччині, заява про виплату заборгованостей працівникам бюджетної сфери – розпачливими сюжетами з шахт, де на бачили зарплат уже півроку. Таким чином, інформація у випусках новин поділялась на неправдиву (офіційну, „чужу”) та правдиву (донецьку, „нашу”). Меседжі, що містились у першій категорії, досягали ефекту, протилежного бажаному, тоді як у другій домінувала Партія Регіонів.
     НТН – канал значно „інтелігентніший”. Він зберігав нейтралітет до останнього, майже до старту виборчої кампанії. У професійних колах навіть точились розмови про зміну власника НТН, поки в його роботі не почали проявлятись ознаки заангажованості. Внаслідок такої мімікрії цільовою аудиторією каналу стали телеглядачі, що шукають у телеефірі реального відображення дійсності, і які за жодних обставин не дивились би новин ТРК „Україна” й не читали партійних видань „регіоналів”. Новини НТН на перший погляд нічим не відрізняються від інших, а гостями студії однаково часто бувають як опозиційні, так і провладні політики. Верстка й добір новин підспудно навіюють глядачам недовіру до чинної влади; невигідні для Партії Регіонів новини зазвичай ігнорують або пом'якшують. Наприклад, у повідомленні про силове захоплення Податкової Академії в місті Ірпінь „прибічниками” колишнього ректора Мельника, під час якого було травмовано кільканадцять чоловік, жодного разу не згадують про Партію Регіонів, під егідою якої воно проходило. Будь-який негатив, що стосується інших політичних сил, подається без обмежень.
     На цьому етапі, що передував початку виборчої кампанії, власники телеканалів обережно випробовували маніпулятивні технології, аналізували свої можливості в нових умовах, зондували свідомість глядача на сприйняття „перегинів” і незбалансованого подання новин. Найскладнішою виявилась проблема прямої мови. Після революції в інформаційному мовленні більшості каналів, окрім трійки медіахолдингу Пінчука (лише на каналі ICTV є політичні ток-шоу), з'явились розмови з політиками у студії. Західні фахівці зі здивуванням відзначали, що такої кількості прямої мови на телебаченні немає в жодній країні. У новинах „1+1”, „Інтера”, НТН, „Тоніса” щовечора з'являються 1-3 особи, 5 каналу і ТРК „Ера” – 4 і більше. На Першому національному каналі та ТРК „Україна” є розмовні політичні програми, крім того, нерегулярно – з важливої нагоди – відбуваються розмови у рамках випусків новин. Відверта тенденційність у доборі гостей призвела б до миттєвої втрати довіри глядачів; відтак, опозиційним телеканалам доводилось надавати ефір провладним політикам, що використовували нагоду, аби нашкодити своїм опонентам.
     Особлива ситуація склалась на 5 каналі. Завдяки визначній ролі, яку він відіграв у Помаранчевій революції, транслюючи Майдан у прямому ефірі та координуючи учасників акцій протесту, цей малобюджетний, майже аматорський канал став культовим серед прибічників Ющенка. Заангажованість журналістів і ведучих тут називалась „громадянською позицією” й не викликала ні в кого особливих заперечень. Повіривши в себе, менеджери каналу спробували перейти на інформаційне мовлення, ставши українським аналогом CNN. Зміна формату не принесла каналу популярності. Його частка становить близько 1,5%, аудиторія є сталою та складається переважно з лояльних до влади громадян. Такій аудиторії можна без страху показувати харизматичних опозиціонерів – вони викликатимуть лише роздратування; натомість, небезпеку становлять конкуренти „Нашої України” з колишнього „помаранчевого” табору, передусім Блок Юлії Тимошенко. Нищівна критика на адресу Президента та його оточення, що супроводжує будь-яку появу Тимошенко та її соратників у ефірі, змусила Петра Порошенка, який, згідно з угодою про редакційну політику, не мав утручатись у роботу каналу, задуматись над доцільністю аж настільки ліберального підходу.
     
     Після різдвяних канікул перегони стартували, й телеканали були переведені у передвиборний режим.
     Виборча кампанія в Україні традиційно являє собою змагання не конструктивних пропозицій, а компромату і звинувачень на адресу опонентів. Передвиборні програми майже всіх політичних сил є набором загальних гасел та нездійсненних обіцянок, тому виборці не приділяють їм особливої уваги, зосереджуючись на правдивих і вигаданих подробицях біографій кандидатів. Вибори 2004 року були конфліктом двох міфів – Януковича-„проросійського бандита” та Ющенка-„американського слуги” - оздоблених масою вигаданих деталей. Модель проста: замість пропонувати виборцям себе, їх треба переконати в тому, що перемога опонента буде трагедією, кінцем світу, і змусити голосувати за „менше зло”. Командам Януковича і Ющенка удалось досягти потрібного результату: максимальної поляризації суспільства, граничного підвищення соціального напруження та, як наслідок, мобільності електорату, наляканого перспективою перетворення України на „зону” з мафіозною владою або на п'ятдесят перший штат США.
     Протягом року міф про Януковича-бандита застарів і зазнав інфляції, а міф про Ющенка-американського резидента був спростований самим життям: відносини України з США і ЄС стали теплішими, але не більше. Аргумент „Батьківщина в небезпеці!” вже не переконує виборців. Натомість, спільними зусиллями опозиції та ЗМІ було утверджено політичний міф „Помаранчевої депресії” – тотального розчарування колишніх прибічників Ющенка. Однак, якщо восени 2004 року система ЗМІ працювала на створення позитивного іміджу Януковича, то тепер медіаресурс розділився приблизно навпіл.
     Перший ешелон претендентів: Партія Регіонів, „Наша Україна”, Блок Юлії Тимошенко. На Партію Регіонів працюють два всеукраїнських канали (ТРК „Україна” і НТН) та регіональні телекомпанії у східних та південних областях. Лояльним до „Нашої України”, окрім відверто пропагандистського 5 каналу, є „1+1” та „Тоніс”. Тимошенко підтримує канал „Інтер”, однак їй доводиться ділити цей медіаресурс із не дуже вигідними сусідами – опозиційним блоком „Не Так!”. Перший національний телеканал, аби уникнути звинувачень у зловживанні, на період виборчої кампанії став майже аполітичним, висвітлюючи діяльність влади, але не даючи позитивних або негативних оцінок суб'єктам виборчого процесу.
     Другий ешелон претендентів: Соціалістична партія, Комуністична партія, Народний блок Литвина, блок Пора-ПРП, блок „Не Так!”, партія „Віче”, Блок Наталії Вітренко „Народна опозиція”. На СПУ працює ТРК „Ера”, що має ефір на Першому каналі. Канали ICTV, СТБ і Новий підтримують партію „Віче” і Народний блок Литвина; вони критикують владу лише тоді, коли це вигідно власнику, але не допомагають іншим опозиційним силам. Блок Наталії Вітренко має свій, не дуже популярний, телеканал КРТ.
     Те, яким чином здійснюється тенденційне подання інформації на загальнонаціональних каналах, можна простежити на прикладі таблиці, яка відображає висвітлення або замовчування десятьма всеукраїнськими каналами головних підсумків першого року перебування Ющенка на посту Президента України. Перелік із десяти негативних і десяти позитивних аргументів, найчастіше згадуваних журналістами, складений за аналітичними публікаціями у друкованих та електронних виданнях, присвяченими цій темі. Знаком „+” позначено наявність згадки про факт, знаком „—” – її відсутність. Аналізу було піддано тематичні сюжети, що вийшли у вечірніх інформаційних програмах 23 січня 2006 року.

зміст аргументу 5 канал 1+1 1 канал Тоніс Новий канал ICTV С
Т
Б
К
1
Интер ТРК Україна
Позитивні (досягнення, виконані обіцянки)
Підвищення допомоги при народженні дитини - + - + - - - - + -
Скорочення терміну служби в армії - + - + - - - - + -
Виведення військ із Іраку - + - + - - - - + -
Реприватизація „Криворіжсталі” + + + + - - - - - -
Підвищення соціальних виплат і заробітної платні бюджетників + + + - + + + - + +
Лібералізація ЗМІ + - + - - + + + - -
Демократизація суспільних і політичних відносин + + + - - + - + + +
Пожвавлення зовнішньої політики у західному напрямку + - + - + + + - + +
Статус країни з ринковою економікою (ЄС) + - + + - - - - - -
Бездефіцитний бюджет + + - + - - + - - -
Негативні (або невиконані обіцянки)
Не покарано фальсифікаторів і корупціонерів зі старої влади - - - - - - - - + -
Не відокремлено владу від бізнесу - - - - - - - - - -
Не проведено судової реформи - - - - - - - - - -
Погіршення відносин із Росією - + - - - - - - + -
Погіршення показників економічного зростання + + - - - + + - + -
Підрив енергетичної безпеки - - - + - - + - + +
Корупційні скандали в оточенні та родині + - - - + + - + + +
Політичні переслідування та звільнення держслужбовців - - + - - + - - + -
Розкол помаранчевої команди - + - - - - - + + -
Не проведено податкової реформи + - - + - - - - - -

     Найбільшу кількість позитивних результатів перелічено у сюжетах 5 каналу та 1+1. Зокрема, в обох згадано реприватизацію „Криворіжсталі” та бездефіцитність бюджету 2005 року. Серед негативних аргументів, перелічених ними (по 3) – уповільнення економічного зростання, розкол помаранчевої команди, зволікання з податковою реформою і погіршення відносин із Росією. Якщо врахувати, що підвищення соціальних виплат значною мірою компенсує уповільнення економічного зростання, стає очевидним, що автори сюжетів добирали аргументи з метою створення позитивної картини.
     Позитивний аргумент „реприватизація „Криворіжсталі”, що належить до виконаних передвиборчих обіцянок В.Ющенка (перші 5 позицій таблиці), навели також лояльні до влади Перший канал і Тоніс, але замовчали шість каналів, серед яких канали Пінчука, що був співвласником комбінату „Криворіжсталь” до його повернення у державну власність. Оминувши повернення „Криворіжсталі”, ці канали зосередились на таких негативних фактах, як корупційні скандали, невдала кадрова політика й уповільнення економічного зростання.
     По 6 позитивних результатів назвали журналісти Першого каналу та каналу «Тоніс», при цьому майже повністю опускаючи негативні (1 і 2 відповідно). У сюжеті ТРК „Україна”, що є відверто опозиційною, позитивні результати кількісно переважають негативні, але їх кількість - лише 3 і 2 відповідно; при цьому названі найабстрактніші з позитивних (підвищення соціальних виплат, демократизація і покращення відносин із Заходом) і найсерйозніші з негативних (корупція в оточенні та підрив енергетичної безпеки).
     Найбільш інформативним у висвітленні як позитивних, так і негативних результатів першого року президентства Ющенка виявився сюжет у програмі „Подробности” каналу „Інтер” (6 і 7 відповідно), однак він мав свої особливості, про які йтиметься нижче. Усі основні негативні аргументи, згадувані іншими каналами, перелічено в сюжеті „Інтера”, тоді як замовчено реприватизацію „Криворіжсталі”, лібералізацію ЗМІ, отримання статусу країни з ринковою економікою та виконання бездефіцитного бюджету – безпосередні економічні досягнення урядів Тимошенко і Єханурова. Отже, майже рівні за кількістю, масиви позитивних і негативних результатів, перелічених у цьому сюжеті, насправді не є однаково вагомими.
     Співвідношення аргументів у сюжетах каналу К1 та Нового каналу пояснюється тим, що елемент аналітики, що передбачає перелік цих аргументів, зведений у них до мінімуму. Загалом, добір фактів, що вказують на поразки або досягнення Президента Ющенка, може свідчити не лише про прагнення телеканалу захистити політичні інтереси власника, але також і про орієнтацію на певну категорію глядачів, для яких ближчою є та чи інша позиція (або ж аполітичних – як у випадку з Новим каналом і К1).
     Більшість сюжетів розпочинаються описом дня інавгурації Президента Ющенка (із використанням кадрів заповненого людьми Майдану Незалежності, присяги у Верховній Раді та інших урочистих моментів) із подальшим контрастним переходом до змалювання поточної ситуації. При цьому лояльні до влади канали більше наголошували на всенародній підтримці, яку Ющенко мав рік тому, тоді як опозиційні зосередились на контрасті між тогочасним і поточним ставленням до Президента. Зображення Майдану – символу одного з найпотужніших соціокультурних міфів новітньої історії України – є нічим іншим, як метафорою, що переносить предмет із реальності у сферу почуттів, викликаючи в цільової аудиторії потрібні авторові емоції. Аналогічний метод застосований у політичній телерекламі, відповідно, блоку «Наша Україна» та Партії Регіонів: віддаючи належне символу «помаранчевої революції», перші намагаються наголосити на його незмінній цінності, тоді як другі, за допомогою контрасту, - на його інфляції.
     У сюжеті телеканалу „Інтер” були незначні фактологічні помилки, які можна пояснити необізнаністю автора, а не прагненням дезінформувати глядачів. Позаяк в обох випадках метою маніпулятивних дій є формування комунікаційного міфу, що сприяє виробленню мисленнєвих стереотипів для спрощеного прийняття рішень (тут – електоральної орієнтації), - донесення до аудиторії спотворених або недостовірних фактів, які можна перевірити, не є доцільним, і навіть становить небезпеку. Виявлена недостовірність одного чи кількох фактів може призвести до руйнації міфу, відновити який майже неможливо, тому завдання комунікатора – фільтрувати та впорядковувати інформацію таким чином, аби вплинути на саму систему координат сприйняття аудиторії, змушуючи її надавати більшої ваги відповідним (визначеним комунікатором) фактам.
     
     Це лише один приклад непропорційності висвітлення актуальних новин. Із наближенням дня виборів заангажовані телеканали поступово відкидають обмеження, стаючи на бік „своєї” політичної сили. ТРК „Україна” та 5 канал можна назвати „каналами-камікадзе”: вони вже навіть не намагаються зробити видимість збалансованої роботи, відкрито критикуючи опонентів та виставляючи своїх улюбленців у якнайкращому світлі. В інформаційній програмі „Події” ТРК „Україна” щонайменше третина випуску присвячена діяльності Партії Регіонів, висвітлюється агітаційний тур Януковича із прямими включеннями, щовечора транслюються зустрічі з виборцями. Можна припустити, що цей телеканал прагне відіграти у гаданій перемозі Партії Регіонів таку саму роль, як 5 канал – у перемозі Ющенка. 5-й, натомість, зосереджується не так на творенні позитивного образу Ющенка і „Нашої України”, як на дискредитації опонентів – головно Блоку Тимошенко та Партії Регіонів. Навіть найменший конфлікт у регіональному осередку якоїсь із ворожих політичних сил неодмінно потрапляє в новини 5 каналу, зате позитивні повідомлення від них не мають жодних шансів бути відтвореними. Різниться і стиль: якщо ТРК „Україна” наслідує радянські теленовини з патерналістським образом Януковича у фокусі, то 5 канал тяжіє до неформальних повідомлень – різноманітних анекдотів, комічних ситуацій і ляпів того ж Януковича. Якщо з ТРК „Україною” давно „все ясно”, то 5 канал не перестає бути об'єктом публічної критики як з боку опонентів „Нашої України”, так і з боку незалежного журналістського середовища.
     Із наближенням виборів у новинах трійки каналів Пінчука з'являється величезна кількість прихованої реклами блоку Литвина та партії „Віче”. У кожному випуску новин цих каналів неодмінно з'являється сюжет, присвячений одній із двох сил, а в інших сюжетах їх лідери виступають із коментарями на найрізноманітніші теми. Водночас, доступ до ефіру Юлії Тимошенко та Соціалістичної партії практично неможливий. Спотворюючи дійсність несильно, але послідовно, канали Пінчука створюють паралельну політичну реальність, у якій блок Литвина і „Віче” належать до першого і другого, а не другого і третього ешелонів.
     Новини каналу „Інтер” витримані у помірковано-опозиційному тоні, однак частина інформаційного випуску являє собою своєрідну „дошку оголошень”, де з'являються передвиборні новини різних політичних сил, від радикальної опозиції до „Нашої України”. Доступ до цього ресурсу мають усі, але, можна припустити, за гроші; тоді як фаворити каналу – Юлія Тимошенко та блок „Не Так!” – отримують ефір безкоштовно, з'являючись у сюжетах на різні теми й частіше за інших перебуваючи у студії. Вони також найчастіше фігурують у відеоряді до повідомлень нейтрального змісту.
     Провладна орієнтація каналу „1+1” виявляється у мажорному тоні подання новин про діяльність уряду та Президента, перевазі, що надається представникам уряду (які водночас є кандидатами у депутати від „Нашої України” та СПУ) у коментуванні актуальних подій у прямому ефірі: тут ніколи не забувають подати офіційну позицію влади з будь-якого питання, не обмежуючи, втім, і критики. Під час так званої „газової війни”, коли опозиція небезпідставно критикувала владу за її непрозорі дії, канал „1+1” рішуче став на бік уряду та апелював до патріотизму глядачів. Заангажованість каналу не є настільки очевидною, як у випадку „Інтера” або каналів Пінчука, однак участь топ-менеджера „1+1” у виборах у першій п'ятірці списку „Нашої України” дає опонентам підстави для критики.
     
     За лічені дні до виборів власників телеканалів уже не лякає небезпека втрати аудиторії: медіаресурс має бути використаний сповна, тому завдання редакцій інформаційних служб – донести до глядачів якомога більшу кількість як прихованої, так і явної реклами „своїх”. Ілюзія плюралізму, що існує у телепросторі, не обманює фахівців із контент-аналізу – вони засвідчують, що ефір окупований кількома політичними силами, а частота їх появи в новинах не є пропорційною їхній об'єктивній значущості в політичному житті країни, а радше виборчим амбіціям і витратам на рекламу. Мусимо констатувати: ми зарано тішились набутою після „помаранчевої революції” свободою слова, оскільки насамперед мають звільнитися самі ЗМІ, перестати бути дотаційними, вступити у реальну конкурентну боротьбу. Цей процес або відбувся, або ще відбувається у багатьох країнах Центральної Європи. Ті ЗМІ, що виживуть, зможуть стати цариною для появи справжньої свободи слова, яка не перетворюється на несвободу на період виборчої кампанії.

Print version
EMAIL
ARCHIVE
2017  1 2 3 4
2016  1 2 3 4
2015  1 2 3 4
2014  1 2 3 4
2013  1 2 3 4
2012  1 2 3 4
2011  1 2 3 4
2010  1 2 3 4
2009  1 2 3 4
2008  1 2 3 4
2007  1 2 3 4
2006  1 2 3 4
2005  1 2 3 4
2004  1 2 3 4
2003  1 2 3 4
2002  1 2 3 4
2001  1 2 3 4

SEARCH
NEWSLETTER

mail
www.jota.cz
www.telekritika.ua www.amo.cz
RSS
  © 2008-2017
Russkii Vopros
Created by b23
Valid XHTML 1.0 Transitional
Valid CSS 3.0
MORE Russkii Vopros

About us
For authors
UPDATES

Sign up to stay informed.Get on the mailing list.