ISSUE 2-2007
INTERVIEW
Лубош Веселы
STUDIES
Отар Довженко
RUSSIA AND GEORGE F. KENNAN
Petr Mares Pavel Venzera
OUR ANALYSES
Jaroslav Basta
REVIEW
Павел Витек
APROPOS
Максим Стріха


Disclaimer: The views and opinions expressed in the articles and/or discussions are those of the respective authors and do not necessarily reflect the official views or positions of the publisher.

TOPlist
APROPOS
РЕФЛЕКСІЇ УКРАЇНЦЯ НАД ВЛТАВОЮ
By Максим Стріха | политолог, Украина | Issue 2, 2007

     Загальновідомо: чеське національне рісорджіменто ХІХ століття справило величезний вплив на тогочасне українське національне відродження. Згадаймо бодай Шевченкового “Єретика”, або його ж ущипливе: “І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, І Ганку, І в слов’янофіли Так і претесь…” у тексті, котрий для самого українського поета мав, безумовно, програмовий характер.
     Вдруге історичні долі чеського й українського відроджень тісно переплелися в міжвоєнний період, коли майже півмільйона українців складали помітну частку несповна 14-мільйонного населення новопосталої чехословацької держави. Причому йдеться насамперед не про закарпатських автохтонів, - на початку 1920-х з їхньою ідентичністю все було ще зовсім незрозуміло. (Втім, у тому нема нічого дивного для цієї наново облаштованої частини Європи, де на руїнах Дунайської монархії постало кілька нових національних держав. Бо й у Чехословаччині попервах офіційно прагнули будувати “чехословацьку націю” з єдиною “чехословацькою мовою”. Це й спричинило значною мірою незалежницький рух у Словаччині наприкінці 1930-х.) Але міжвоєнна Чехословаччина з ласки президента Томаша Масарика стала домівкою для понад 20 тисяч українських політемігрантів, які знайшли тут притулок після поразки УНР.
     А відтак Прага й інші чеські міста стали місцем діяльності численних українських громадських, освітніх, письменницьких, культурних, кооперативних та інших інституцій – серед них Українського громадського комітету, Українського вільного університету, Української господарської академії в Подебрадах, Українського високого педагогічного інституту імені Драгоманова, Музею визвольної боротьби. Тому перелік знакових українських імен, пов’язаних з міжвоєнною Чехословаччиною, вийшов би занадто довгий. Годі й казати – український рух розвивався тут значно вільніше, аніж у сусідній ІІ Речі Посполитій, влада якої постійно переймалася утриманням польськості “Східної Малопольщі”.
     На жаль, кінець “українській Празі” прийшов навесні 1945-го, разом із вступом до міста доблесної Червоної Армії (й не менш доблесних червоних чекістів). Хто з українців устиг – перебрався в час короткої невизначеності далі на захід і так зацілів (значна частина університетської професури осіла врешті-решт у недалекому Мюнхені, де відродив свою діяльність УВУ). Хто залишився – змушений був невдовзі помандрувати не з власної волі на північний схід (у московській тюрмі закінчилося життя президента нетривалої Карпатської України Августина Волошина). Залишилися уламки й спогади.
     Пізніше для покоління “шістдесятників” в Україні надзвичайно багато важила “празька весна” 1968-го, яка подарувала примарну надію на можливість побудови “соціалізму з людським обличчям” (дехто з постарілих “шістдесятників”, нажаханих “принадами” дикого капіталізму, здається, досі прагне вірити в таку можливість). І, за іронією долі, коли було розкрито секретні архіви, то виявилося: одним з найпалкіших прихильників того, аби розчавити “празьку весну” радянськими танками, був “українофіл” перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест...
     Для інтелігентів, звиклих слухати на кухні західні “радіоголоси”, викликала співчуття діяльність правозахисної групи “Хартія-77” (втім, покарання, яким піддавали членів “Хартії”, здавалися “вегетаріанськими” порівняно з термінами, які отримували тоді ж їхні колеги з Української гельсінкської групи). Ми, українські “неформали” кінця 1980-х, палко співчували листопадовій “оксамитовій революції” 1989-го, за наслідками якої президентом Чехословаччини став один з лідерів “Хартії-77” Вацлав Гавел, а спікером парламенту – колишній лідер “празької весни” Олександр Дубчек.
     Але ідилія виявилася нетривалою. Врятувати Чехо-Словацьку федерацію однак не вдалося (навіть попри нове написання її назви через рисочку). Після бездоганно мирного розлучення з 1 січня 1993 року на карті з’явилося дві держави. Причому сусідкою України залишилася саме Словаччина. Чехія відразу ж опинилася десь далеко, в центрі континенту, належність до якого нам лише належалося довести. А відтак про Прагу нам щодня нагадували лишень висилання радіо “Свобода” (передбачливо оселеного тут президентом Гавелом у непотрібній більше споруді федерального парламенту Чехословаччини).
     Й тому сьогоднішні українські інтелектуали, які чуються наче вдома в Любліні, Кракові й Варшаві (рядки ці пишуться ще до вступу Польщі до Шенгенського простору, що може все радикально змінити), досить приблизно уявляють Прагу. А натомість натовпи “рускоязичних” туристів, які окупували Карлові Вари (й значну частину яких складають наші співгромадяни), добре засвоївши всі особливості обміну доларів на корони, мало переймаються проблемами інтелектуального конструкту Центрально-Східної Європи.
     Але навіть якщо читач позиціонує себе як високочолий інтелектуал, що з відстороненою огидою ставиться до світу шопінгів і посполитих розваг, для виживання в Чехії йому однаково повідомлять про щонайменше дві речі. Перше – остерігатися таксівок. І друге – бути обережним при обміні валюти.
     Страхітливі історії про наших довірливих співвітчизників, які змушені були заплатити всі наявні в них гроші за поїздку, як потім виявлялося, на сусідню вулицю (звісно ж, далеко не найближчим шляхом!), аж ніяк не позбавлені фактографічної основи. Знайома автора цих рядків, відома клавесиністка втрапила в таку історію років із десять тому. Спроби ошуканої народної артистки України знайти правду в чеській поліції дозволили лишень пересвідчитися: таксисти працюють у спілці з поліціантами.
     Втім, за минулі десять років ситуація покращилася. І, якщо, прилетівши до Праги, ви на летовищі візьмете фірмове таксі жовтого кольору й говоритимете з водієм по-англійському або по-польському, то маєте шанс, що гаманець ваш під час поїздки до середмістя полегшає лишень доларів на 25. Звісно, коли у вас таки розпізнають незахищеного мешканця пострадянського простору, то ваші втрати можуть виявитися більшими.
     Але ви майже завжди маєте чудову альтернативу дістатися в будь-яку точку Праги, заплативши тільки долар! Квиток на міський транспорт коштує 20 корон і дійсний упродовж 75 хвилин незалежно від кількості пересадок (а для тих, хто буде в місті від кількох годин і до кількох днів, існує гнучка система вигідних проїздних). І, вибираючи між різними видами транспорту, я б радив віддати перевагу не швидкому метро, а повільнішому трамваєві з до болю рідними чеськими вагонами конструкції ще, либонь, 1960-х. Він гарантує не лише приїзд у точку, максимально наближену до потрібної Вам (Празі пощастило – свого Сан Санича Омельченка тут не було, й мережа трамваїв охоплює все місто), - але й чудесні краєвиди уздовж усього шляху.
     Друге застереження справедливе й сьогодні. Цифри, намальовані на віконечках численних канторів, аж ніяк не корелюють з тим, що ви реально отримаєте після вирахування Богові лишень відомих комісійних. Тому краще прямо запитати: скільки ви отримаєте в руки за запропоновану на обмін купюру. Експеримент, поставлений автором одного ранку на Старомєстській площі та історичних прилеглих вулицях, дав такі значення: за 20-доларову банкноту пропонували від 274 до 378 корон (при офіційному курсі приблизно 1:20). Отже, шукати вигідного кантора таки варто!
     Прага – місто, зорієнтоване на туристів. Тут вас добре зрозуміють англійською, німецькою й польською. Зрозуміють, очевидно, й російською, - на вулицях ця мова в туристичний сезон звучить так само часто, як і польська, далеко випереджаючи італійську з японською (яких теж не бракує). Головними європейськими мовами продубльовано всю головну інформацію в публічних місцях і музеях. І все ж варто не полінуватися й вивчити перед поїздкою бодай пару десятків слів чеською. Аби знати, що “aно” означає не “ні” (як підказує здоровий глузд), а таки “так”. А “черстве млєко” – ні що інше, як СВІЖЕ молоко. Годі й казати, що усі ті прості “добрі ден”, “просім”, “на схледанов”, “проміньте” сильно покращать ваші шанси на неформальне добре ставлення з боку тубільців.
     Якщо ваш розклад залишає вам трохи вільного часу (або ж коли ви просто прибули сюди як турист) – ви не матимете проблем з тим, куди цей час потратити. Варто лишень розставити наголоси між старовиною, музикою і пивом у відповідності до ваших особистих смаків і уподобань.
     Прага справді дивовижно гарна. Автор попросить узяти цей очевидний факт на віру й не змушувати його змагатися в захоплених описах із класиком української радянської літератури Олесем Гончарем (нагадую для молодших, незіпсутих школою доби соцреалізму: остання частину трилогії “Прапороносці” називається “Злата Прага”).
     Але перелік об’єктів, які слід подивитися, залежить, безумовно, від вашого часу. Звичайно, це має бути Град із Собором Святого Вітта (тут поховано спочилих давніх зверхників Чехії), королівським палацом (до найбільшої в середньовічній Європі зали світського призначення можна було заїхати спеціальними сходами верхи) та Золотою вуличкою з її атракційними крамничками (під 22 числом тут мешкав колись Франц Кафка). Звідси можна рушити Карловим мостом (найстаршим у Празі) до Старого міста. Дорогою між барокових скульптур варто знайти Святого Яна Непомоука (напівлегендарного сповідника королеви, який відмовився відкрити королю таємницю її сповіді й був утоплений у Влтаві – англомовний путівник послужливо повідомляє: “look for the guy with 5 stars around his head!”). Знайти задля того, щоб доторкнутися до бронзового барельєфу на постаменті, замисливши бажання, яке обов’язково збудеться (увага: зробити це можна лишень раз у житті – тож слід добре подумати, щоб не помилитися).
     А від Карлового мосту звивистими вулицями рушити до Ратуші Старого Міста, на якій ще 1410 року майстер Мікулаш встановив знаменитого астрономічного годинника, який показує розташування Сонця, Місяця, планет і зірок, і де щогодини з віконечок з’являються дванадцять апостолів. Передчуття цього видовища (яке надихнуло Леся Подерв’янського на одну з драм – ту, де з віконечка з’являється Сталін, а за ним члени політбюро і насамкінець – Хрущов з кукурудзою) щогодини збирає юрбу роззяв. І кожен у ній робиться потенційною жертвою кишенькових злодіїв, яких у Празі теж варто остерігатися. Навіть у рамках євросоюзівської політкоректності тут натякнуть на необхідність суперобачно поводитися в присутності представників ромської меншини (рома складають не більше 3% десятимільйонного населення Чеської республіки, але головного болю завдають суттєво більше – і водночас відкривають широке поле роботи для всіляких NGO, що борються з ксенофобією).
     Потому все залежить від того, скільки грошей і часу у вас є. Доларів за 40 ви можете дозволити собі півторагодинну екскурсію містом на відреставрованому авті часів імперії благословенного Франца-Йосифа (розташоване праворуч кермо править за ознаку справжності, - колись на континенті теж їздили “не тим боком”). А можете рушити пішки на південь – до Бетлеємської каплиці, де проповідував Ян Гус, аж поки не був спалений у Констанці. Ця каплиця насправді є величезною ранньоготичною спорудою, де могли зійтися до 3000 вірних. Сьогодні в ній (як майже в усіх інших празьких церквах) надвечір відбуваються концерти класичної музики.
     Звісно, такі концерти можна почути і в Варшаві, в архікатедрі святого Яна, і навіть в Олександрівському костелі в Києві. Але там вони безкоштовні – а в Празі доволі дорогі (квиток – від 20 до 40 доларів). Можливо, то є способом мати ще один канал фінансування відновлення сакральної архітектури. Адже на відміну від сусідньої ревно католицької Польщі, понад половина чехів називають себе невіруючими. А решта ділиться між католицьким костелом і відродженою 1920 року чеською гуситською церквою.
     Є й православна меншина – в церкві Кирила й Методія в крипті влаштовано музей на честь командос, яких 1942 року надіслали з Лондона, щоб учинити атентат на “імперського протектора Богемії й Моравії” Ріхарда Гайдріха. Замах був успішний – але внаслідок цього загинули не лише командос, а й Богу духу винна православна ієрархія (німці розстріляли всіх, включно з єпископом Празьким), а також усе населення села Лідице...
     Втім, від ратуші Старого Міста можна рушити на північ, до Гебрейського кварталу – аби згадати про багату й впливову гебрейську меншину, яка теж майже вся загинула в роки Другої Світової. Найбільше враження тут справляють не так музеї в колишніх синагогах, як Старий єврейський цвинтар. Сьогодні – це маленька зелена оаза, яку вкривають 12000 надгробків. Усього ж у цю землю впродовж кількох століть (найдавніший надгробок якогось Авігдора Кари датовано 1439 роком) лягли понад сто тисяч гебреїв... Землі в тісних мурах середньовічного міста було обмаль – то ж вони лягали ярус за ярусом, утворивши врешті-решт кількаметровий пагорб серед пласкої рівнини...
     Коли ж ітиметься про власне чеський пантеон – до для цього слід рушити на південь міста, до Вишеградського замку (в принципі, від Градчан сюди можна дійти й пішки – витративши годину на приємну прогулянку над Влтавою). Тут під готичними стінами собору Петра й Павла розташувався Славін. Чехи, які конструювали свою літературну мову в ХІХ столітті, намагаючись усіляко використати народні корені (звідси – “дівадло” замість загальновживаного “театру”), придумали цю назву, аби віддати шану своїм найвидатнішим співвітчизникам. Надгробки Славіна часто є шедеврами доби модернізму.
     Та й загалом празький модерн (із його Муніципальним будинком культури з залою імені Беджіха Сметани й живописом Альфонса Мухи) вартий уваги аж ніяк не менше від готики з бароко. А щодо чужинського живопису – то тут Прага помітно поступається сусіднім столицям. Звісно, в галереї Празького Граду можна знайти декілька першорядних полотен Тиціана, Кранаха й ван Аахена. Але їх можна порахувати на пальцях, решта – звичайне тло тогочасного барокового “ширвжитку”. У величезній розташованій досить далеко від центру модерністській споруді Національної галереї (зведена за проектом Йозефа Фухса наприкінці 1920-х) є роботи практично всіх помітних європейських митців 19-20 століть. Але знов-таки, далеко не найвидатніші шедеври, які, до того ж, губляться на величезних обширах шести поверхів серед посереднього за рівнем живопису й скульптури.
     Отже, в Празі варто дивитися таки чеське мистецтво – від виразних барокових портретів Яна Купецького й до гостро контроверсійних (митцеві можна закинути все від педофілії й до образи християнських святинь), часом надміру жорстоких, часом відверто кічевих, - але безумовно дуже талановитих фотографій нашого сучасника Яна Саудека. Його виставка знайдеться в центрі кожного туристичного міста Чехії. Зізнаюся – я полишав таку виставку в Празі зі змішаним почуттям неприйняття й захвату, і з альбомом “The best of Jan Saudek” під пахвою.
     Другим “стовпом” туристичної Праги є класична музика. На вулицях вам щокроку пропонуватимуть букетики різноманітних концертів і вистав. У численних церквах надвечір ви маєте шанс послухати різноманітні програми з Бахом, Вівальді, Гайдном, Моцартом (і далі за списком). У залі Сметани найімовірніше звучатиме чеська музика з її “гітами” - Дев’ятою (мі-мінорною) симфонією Антоніна Дворжака “З Нового Світу” та циклом симфонічних поем самого Беджіха Сметани “Моя країна” (його друга частина “Влтава” має статус національної мелодії). У старовинному невеличкому театрі можна почути першу версію моцартового “Дон Жуана”, яка пролунала тут-таки в присутності автора 29 жовтня 1787 року. А на плавучій сцені при березі Стрілецького острова на Влтаві звучатиме “Карміна Бурана” Карла Орфа в супроводі мальовничих піротехнічних ефектів.
     Третім стовпом є пиво. Автор кається – віддаючи належне цьому напоєві, він визнає, що не є експертом у цій дільниці. А відтак може тільки погодитися зі знавцями, які стверджують неповторність історичного чеського пива, яке в Празі дешевше від мінеральної води і яке п’ють в усіх без винятку пивницях і ресторанах.
     Що ж до чеської кухні – то, на думку автора, вона не є найцікавішою на цій планеті. Прихильник дієт назве її заважкою. Хоч, звісно, людина із здоровим шлунком і печінкою щиро порадіє усім тим кнедлям і смаженим ковбаскам (а дієтик бодай втішиться обов’язковому м’ясному бульйончикові з хлібчиками).
     Звичайно ж Чехія – то не лише Прага. І коли у вас раптом виявиться зайвий день – рекомендував би витратити його на подорож до Чеського Крумльова. Це фантастично мальовниче середньовічне містечко в південних Судетах, недалеко від австрійського кордону, яке дійшло до наших днів, майже не змінивши свого вигляду (хоч і змінивши після 1945 року своє переважно німецьке населення на чеське). Любителі старовини милуватимуться тут фантастичними краєвидами старих вуличок і старовинного замку, одним з двох зацілілих у Європі барокових театрів і міні-Версалем замкового парку (усе це змальовував свого часу Егон Шіле, на чию честь названо мистецький центр, відкритий у давній місцевій броварні). А прихильники гострих вражень можуть винайняти каяк чи надувну байдарку й самостійно сплавитися порожистою Влтавою (подолання водоскатів двох гребель у центрі самого міста змусило трохи похвилюватися й автора, в чиєму послужному спискові – Саянський коридор Єнісея й пороги Карелії).
     Зазначу: всі описані розваги є загалом доступними. Квитки до музеїв дорожчі, ніж у Польші – але ціни рідко вищі за 10 доларів. Оренда каяка в Крумльові на найкоротший півгодинний маршрут, що дає змогу обійти навколо розташоване майже на острові старе місто, коштує у півтора рази дорожче. І за майже таку ж суму можна знайти нічліг в одному з хостелів у центрі Праги. Звичайно, це буде багатоліжковий номер без вигод. Але його собі може дозволити навіть студент, який подорожує автостопом!
     Як уже говорилося, українська Прага залишилася в минулому. Про неї можна довідатися з монографії Оксани Пеленської “Український портрет на тлі Праги: українське мистецьке середовище в міжвоєнній Чехословаччині” (2005). Про неї нагадують меморіальні дошки на честь Івана Пулюя (перекладач Біблії й нещасливий відкривач Х-променів не лише працював тут як фізик, але й спочив у Празі у січні 1918-го) та Івана Гривачевського (славетний біохімік на початку ХХ століття два роки був ректором Карлового університету); на честь Михайла Грушевського (прожив у Празі близько року) та Івана Франка (1891 року виступив тут у палаці Жофін на Слов’янському острові на з’їзді слов’янської молоді; - тепер на острові випозичають човни й водяні велосипеди для прогулянок мальовничою Влтавою).
     Врешті-решт, і сьогодні група ентузіастів (уже переважно не з “автохтонів”, а з емігрантів нової хвилі) видає в Празі “Український журнал” – одне з найкращих за рівнем україномовних видань такого штибу в світі. Проте його майже не читають численні заробітчани з України. Їхні запити наразі задовольняє “Комсомольская правда в Праге», яка друкує моторошні дописи про гей-клуби Амстердаму й солодкаві майже різдвяні історії (посеред літа!) – вперемішку з потрібними остарбайтерам оголошеннями.
     Відтак на побутовому рівні Україна в Празі по суті відсутня. Українська мова на вулицях не звучить (мені пощастило почути її лишень на греко-католицькій службі Божій – щоправда, в “престижному” старовинному костелі на головній туристичній трасі при самому Карловому мості). Українською не видають буклетів для туристів (і російської з них буде цілком досить!) Нею не ведуть екскурсій – навіть для груп зі Львова й Києва (а чи багато україномовних екскурсій зустрінете ви на вулицях української столиці?)
     Звичайно, в культурному житті Праги українці присутні. Вони співають в тутешніх оперних виставах (партію Лепорелло в “історичній” версії “Дон Жуана” виконував Євген Шокало, якого я добре пам’ятаю на київській сцені 1980-х) та грають у місцевих симфонічних і камерних оркестрах. Картини українських художників добре продаються в празьких галереях (майже випадково натрапив на малярство львів’ян Сергія й Ніни Різниченків та киянки Аліни Максименко). Інша річ – наскільки публіка ідентифікує їх саме як українських художників...
     Що ж до літератури – то, звісно, переклади українських авторів аж ніяк не прикрашають списків тутешніх бестселерів. Навіть до тієї скромної (будьмо відверті!) присутності, яку українська література забезпечила собі в Польщі, тут ще дуже й дуже далеко. А список власних найбільш читаних авторів тут досі очолюють Грабал із Гашком. Є в ньому й Кундера – але ближче до кінця першої двадцятки. Що ж до поезії – то вона така ж (не-)популярна, як і скрізь у Європі. В майже будь-якій з численних букіністичних крамничок можна за 2-3 долари придбати собі на пам’ять якусь прижиттєву збірочку Неруди чи Незвала...
     При цьому Прага вважається одним з європейських адвокатів України. І в ситуації, коли головний адвокат – Варшава – стрімко втрачає європейські позиції через внутрішньополітичну кризу й незграбність власної дипломатії, ця підтримка може виявитися суттєвою. Хоч, звісно, аж ніяк не вирішальною.
     Інтерес до України значний – це я відчув під час виступу в Асоціації міжнародних відносин, присвяченого розвиткові політичних подій у “рідній неньці”. Але велике й розчарування чехів українськими подіями останнього часу. Чеські експерти добре розуміють: високі гасла усіх без винятку учасників наших політичних баталій прикривають лишень жорстоку боротьбу за владу й ресурси, в жертву якій вже принесено і правову систему держави, і її міжнародний імідж. А відтак вони переконані: Захід уже не дасть комусь карт-бланшу на “рішучі дії”. Учасники українського протистояння змушені таки будуть домовлятися поміж собою...
     Чехія, що з волі історичних обставин виявилася географічно далекою від України, лишається серцевиною Європи. Європи, куди ми так прагнемо – і щодо якої ми маємо шанс опинитися за новою “залізною завісою” після входження наших західних сусідів до Шенгену (новації в роботі київських консулатів не дають жодних підстав для історичного оптимізму).
     Чехів із українцями єднає багато спільного в минулому. Поборники “майбутнього україномовного Києва” безліч разів на різний штиб переповідали історію про Прагу, де на початку ХІХ століття “теж ніхто не розмовляв по чеському”. Проблема лишень у тому, що чехи лишили етап модерного націєтворення (позначений прикрим з погляду сьогоднішніх стандартів ексцесом виселення судетських німців) у минулому. Українці його все ще проходять – і севастопольських росіян, що у масі своїй так само палко прагнуть “возз’єднання з Райхом”, ніхто в нас і не думав депортувати...
     Сьогодні Чехія (на відміну від Польщі) не претендує на роль регіонального лідера. Вона усвідомила свій статус невеликої держави Європи – але держави надзвичайно цікавої своєю унікальною історичною спадщиною. І відтак цілком незле чується в об’єднаній Європі.
     І – попри все, вона лишається близькою для нас. Адже великі українські тіні на празькій бруківці щось та й значать для нашого сьогодення. Й тому обов’язок українських інтелектуалів – бодай час від часу пам’ятати, що за Віслою (й навіть за Одером – коли дивитися на мапу!) існує ще й Влтава. З якою українців так само багато що пов’язує.

Print version
EMAIL
previous ВАЖНЫЕ МАТЕРИАЛЫ ОБ ИСТОРИИ ГОЛОДОМОРА В УКРАИНЕ В 1932-1933 ГОДАХ |
Павел Витек
У ВЛАСТИ НЕТ ПОДДЕРЖКИ ГРАЖДАН |
Лубош Веселы
next
ARCHIVE
2017  1 2 3 4
2016  1 2 3 4
2015  1 2 3 4
2014  1 2 3 4
2013  1 2 3 4
2012  1 2 3 4
2011  1 2 3 4
2010  1 2 3 4
2009  1 2 3 4
2008  1 2 3 4
2007  1 2 3 4
2006  1 2 3 4
2005  1 2 3 4
2004  1 2 3 4
2003  1 2 3 4
2002  1 2 3 4
2001  1 2 3 4

SEARCH
NEWSLETTER

mail
www.jota.cz
www.telekritika.ua www.amo.cz
RSS
  © 2008-2017
Russkii Vopros
Created by b23
Valid XHTML 1.0 Transitional
Valid CSS 3.0
MORE Russkii Vopros

About us
For authors
UPDATES

Sign up to stay informed.Get on the mailing list.