ISSUE 1-2017
INTERACTIVE BIBLIOGRAPHY


Disclaimer: The views and opinions expressed in the articles and/or discussions are those of the respective authors and do not necessarily reflect the official views or positions of the publisher.

TOPlist
OUR ANALYSES
ЯНУКОВИЧ ІS…, АБО ЗДІЙСНЕННЯ «БЛАКИТНОЇ» МРІЇ
By Otar Dovzhenko | Journalist, Ukraine | Issue 1, 2017

     Повернення представників «доющенківської» української влади на чолі з Віктором Януковичем у західній пресі часто називають здоровим демократичним процесом. Щодо демократичності сумнівів немає: значна частина українського суспільства досі не може відійти від даного їй уроку справжньої демократії, коли законно обрані до парламенту партії та блоки, не зумівши скласти обіцяну коаліційну комбінацію, переформатували її разом із своїми виборчими програмами та політичними платформами. Наскільки здоровим є процес висаджування старих тоталітарних кадрів на штучно й не до кінця демократизований, але майже повністю знекровлений численними помилками «помаранчевих» ґрунт – питання дискусійне. «Врожай» перших двох місяців хазяйнування Януковича відповідний – зовнішньополітична метушня, внутрішньополітична напруга, низка вкрай непопулярних економічних рішень, тривожні прогнози на зиму і – поки що – жодних паростків обіцяного економічного дива.

Янукович – верхи на «тягништовхаї»
     Якщо абстрагуватись від емоцій, які переповнюють кожного учасника «Помаранчевої революції» (не є винятком і автор) за самої лише згадки, що Прем’єром знову став Янукович, слід визнати, що 3 серпня 2006 року жодної трагедії не сталось. До влади в Україні прийшла неоднорідна група різношерстих політиків, що не можуть ані домовитись між собою, ані остаточно поділити сфери впливу, і радше заважають одне одному, ніж співпрацюють. Тут доречно згадати казкову тварину під назвою Тягништовхай1 , що має замість заду другий перед і ніяк не може визначитись, у який бік іти – втім, цю істоту часто доводиться залучати в якості метафори, пишучи про вітчизняну політику. Лише дві політичні сили – Партія регіонів і Соціалістична партія – протягом двох місяців після підписання «Універсалу національної єдності» зберігали, принаймні, позірну одностайність. І «Наша Україна», нав’язана Президентом у партнери «антикризовій» коаліції на неясних правах, і Комуністична партія, яку успішно використали для тиску на потенційних союзників «регіонали», а тепер залюбки позбудуться за першої нагоди, весь цей час поводились виклично, блокували деякі рішення більшості та ставили під сумнів домовленості, урочисто зафіксовані в «Універсалі». Можна сміливо стверджувати, що вся державна політика в цей період, - окрім, хіба що, кадрової політики уряду, - була не плодом об’єднаних зусиль, а побічним продуктом протистояння груп, кланів і фракцій владного альянсу. «Сильною рукою», якої найбільше страшилась ліберальна громадськість (їй, природно, не дають розслабитись Путін і Лукашенко під боком), навіть не пахне – навпаки, нові люди в гуманітарній, мас-медійній та інших відкритих до суспільства галузях наввипередки засвідчують свою вірність демократичним ідеалам, обіцяючи, що жодне з позитивних надбань попередніх урядів не буде знищене. Ті, для кого проект державного бюджету на 2007 рік є не лише набором незрозумілих цифр, ставляться до цих обіцянок скептично, та все ж громадськість і медіа, не вірячи своїм очам, констатують: відчутного регресу громадянських свобод, «відкоту» до часів Кучми таки не відбувається. Хоч і не виключено, що це – лише затишшя перед бурею.
     До «нашоукраїнців» (а може, й до деяких соціалістів – окрім Мороза, якого від початку цікавило лише спікерське крісло) потроху доходить, як цинічно й дієво їх використали «регіонали». Ввійшовши до уряду, але не ставши учасниками коаліції, без жодного впливу, отримавши «недоїдки» – гуманітарні міністерства, які не цікавили «донецьких» – вони легітимізували повернення команди Януковича, нічого не набувши і водночас укінець розчарувавши свій електорат. На початку вересня, коли політики повернулись із відпусток, «донецькі» припинили будь-які реверанси у бік «помаранчевих» міністрів і почали діяти на свій розсуд.
     Нагадаю, як виглядає квота «Нашої України» – вірніше, квота Віктора Ющенка, оскільки всі «помаранчеві» міністри належать саме до його команди, - в уряді Януковича. Колишній соціаліст Юрій Луценко, що присягався за жодних обставин не працювати під орудою «зека», публічно перепросив усіх обманутих і зі словами «якщо не я, то хто?» залишився боротись зі злочинністю в уряді людини, яку стільки разів називав злочинцем. Луценко – особистий ворог багатьох «регіоналів», зокрема, Бориса Колесникова, тож його перепризначення стало ще одним чинником у конфлікті всередині ПР, про який ітиметься нижче. Анатолія Гриценка, пронатовського міністра оборони, посилено готують до відставки «у зв’язку з незадовільним виконанням обов’язків» – окрім інформаційної кампанії, спрямованої проти відданого Ющенкові міністра, Кабмін безпосередньо ставить йому палиці в колеса, забороняючи Міноборони займатись господарською діяльністю. Борис Тарасюк, далеко не найкращий в історії України міністр закордонних справ, сам заявив 28 вересня, що готовий до відставки, позаяк його євроатлантична орієнтація не в'яжеться з заявами Януковича щодо НАТО. Міністр юстиції Роман Зварич, народжений у діаспорі націоналіст, що виглядає оксюморонно в товаристві донецьких «дуболомів», міг би контролювати і, в разі потреби, блокувати рішення уряду2 , але чи то не вміє, чи не наважується. Що ж до трьох гуманітарних міністрів-нашоукраїнців – Міністра охорони здоров'я Юрія Поляченка, Міністра молоді та спорту Юрія Павленка та Міністра культури Ігоря Ліхового – то їхня компетенція передбачає велику відповідальність і невеликі можливості. З огляду на незмінно катастрофічну ситуацію в їхніх галузях, яку навряд чи можливо виправити за теперішнього рівня бюджетних відрахувань та якості державного менеджменту, їх у будь-який момент можуть відправити у відставку.
     Однак, скоріш за все, «помаранчевих» виселять із Кабміну гуртом. Їхнє перебування в уряді, згідно з домовленостями початку серпня, мало бути узаконене створенням нової коаліції – широкої, або «національної єдності». Принаймні, так ці домовленості зрозуміли Президент і «НУ», оскільки ПР, СПУ і КПУ тлумачать їх зміст інакше: «НУ» приєднається до «антикризової» коаліції. 5 вересня «Наша Україна», вперше усвідомивши, що її «кидають», оприлюднила негласно підписаний Меморандум про створення широкої коаліції, на що коаліціанти навіть не визнали за належне відреагувати. «Нашоукраїнцям» публічно продемонстрували, що, на відміну від перших місяців після виборів, диктувати умови їм не випадає. Як на гріх, націонал-демократична частина пропрезидентського блоку затялася: не хочемо, мовляв, бути в одній коаліції з комуністами. Фракційна дисципліна в «НУ» надзвичайно слабка – якщо порівнювати з ПР, то взагалі ніяка, - тому спроба примусити «рухівців» та християнських демократів сісти за один стіл із червоними могла б вилитись у остаточний розпад блоку та перехід, щонайменше, половини фракції під знамена Блоку Юлії Тимошенко.
     Поки лідери «нашоукраїнців» намагались навести лад у своїх лавах, «регіонали» перейшли у наступ, провокуючи ситуативних союзників, які ще не остаточно відмовились від своїх політичних переконань, на конфлікт. Провокація вдалася: зокрема, «НУ» засудила Януковича за його брюссельську заяву щодо НАТО; були й інші випадки зовсім не союзницької поведінки ющенківців, які не переставали вимахувати нікому, крім них самих, не потрібним «Універсалом». Звичний прийом вуличних хуліганів – не нападати на потенційну жертву, а роздражнити її, аби вона полізла битись сама, - спрацював ідеально. Дискредитувавши себе перед виборцями братанням із «донецькими», «Наша Україна» впіймалась на гачок і опинилась у ситуації, коли повернення в опозицію від політичної смерті вже не врятує. Та й не зрозуміють українці опозиції, яка водночас представляє владу: адже Віктор Ющенко залишається Президентом, який не може бути в опозиції за визначенням. Ющенко міг би спробувати врятувати «НУ», вдавшись до якогось символічного кроку – наприклад, урочисто відмовившись від почесного головування в партії Народний Союз «Наша Україна». Але тоді блок неодмінно розпадеться, і його частинки поповнять Партію регіонів (Партія промисловців і підприємців Кінаха, частина НСНУ) та БЮТ (усі інші, за винятком окремих персоналій). Президент не знаходить у собі сили кинути блок, який давно є для нього валізою без ручки і приносить більше клопоту, ніж користі.
     Поки писалась ця стаття, новини щодо перебігу коаліційних переговорів варіювались від «ось-ось» до «нічого не вийшло». Скоріш за все, невизначеність триватиме ще якийсь час, та рано чи пізно представники «НУ» – в тому числі Гриценко з Тарасюком, які, хоч і становлять особисту квоту Президента, але не відповідають самому духу уряду Януковича, - покинуть уряд. Цього, видається, хоче й сам Янукович. Що вийде з Тягништовхая, якщо відрубати йому одну голову – баский кінь чи інвалід?

Янукович із людським обличчям
     Ті, хто звик уявляти лідера Партії регіонів примітивним, тупим породженням командно-адміністративної системи, кричуще безграмотним і обмеженим «завгаром» із кримінальними замашками, який неодмінно, щойно матиме відповідний мандат, перетворить ввірену йому Україну на «зону», напевно, зараз відчувають певний когнітивний дисонанс. Почасти це пов’язано з дотепною піар-технологією – «мислевірусом» про «іншого Януковича», який піарники Віктора Федоровича почали використовувати ще під час президентської виборчої кампанії. Тоді Тарас Чорновіл, новопризначений керівник виборчого штабу кандидата від влади, у недавньому минулому полум’яний опозиціонер, син «совісті нації» В’ячеслава Чорновола, говорив щось на зразок: «Янукович швидко вчиться і розвивається. Він вивчив українську мову, багато читає. Вчора він не знав, хто такий Гулак-Артемовський, але сьогодні вже знає». Натякаючи тим самим на розтиражований опозицією казус, коли прем’єр, перебуваючи на Черкащині, назвав українського поета Гулака-Артемовського «Артьомовським». Насправді, звісно, Віктор Янукович не лише не прочитав Гулака Артемовського, але й не перестав тішити опонентів феєричними мовними ляпами. Та все ж високооплачувані зусилля американських іміджмейкерів, із якими, як відомо, вже досить довго співпрацює Янукович, пішли йому на користь. Прем’єр став досить доладно говорити, відмовився від експромтів, у яких найчастіше проявлявся його грубий пролетарський гарт, і навіть, нехай із запізненням, навчився суто по-кучмівськи вислизати з незручних комунікативних ситуацій. Повернувшись до влади, «регіонали» люблять повторювати, що перебування в опозиції пішло їм на користь: дивлячись на Януковича, в це легко повірити.
     Інтелігенція, чия віра в «україномовного високодуховного ліберала» Ющенка, протиставленого 2004 року «хамові» Януковичу, давно розвіялась, уже майже повірила в те, що «донецькі» таки освоїли, принаймні, шкільну науку. Аж ось на початку вересня міністри підклали своєму шефу чергову свиню: інтернет-видання «Українська правда» оприлюднило заяви на дострокове припинення депутатських повноважень міністрів Азарова, Рибака, Клюєва і Джарти. Вони, як колись Янукович, наробили сміховинних помилок у анкетних даних. На постійні закиди преси та опозиції щодо російської мови, якою розмовляють в уряді та парламенті «донецькі» можновладці, більшість просто відмовчується. Здається, з усього донецького блоку в уряді лише Янукович говорить українською досить вільно, майже не помиляючись і вживаючи русизмів навіть менше, ніж його давній візаві Ющенко. Перший віце-прем'єр Микола Азаров, що намагається оволодіти державною мовою вже багато років, нещодавно з парламентської трибуни закликав «бєрємєнних мам спакійна чєкати, калі в ніх народіться дєтіна». Усе це, втім, анітрохи не хвилює симпатиків Януковича, які наголошують: для того, щоб керувати паливно-енергетичним комплексом або вправно рахувати гроші, не обов’язково бути філологом.
     Зрештою, Азаров та інші ігноранти української мови – далеко не найяскравіший випадок приходу до влади людини, що не володіє не лише державною мовою, але й здатністю адекватно оцінювати навколишню дійсність. Діяльність нового київського мера, виключно російськомовного Леоніда Черновецького, вірного харизматичної церкви «Посольство Боже» та власника «Правекс-Банку», ілюструє іронію, з якою доля підходить до визначення результатів виборів. З огляду на рівень неадекватності, яку столичний міський голова демонстрував як до, так і після3 виборів, можна зробити висновок, що для того, аби подобатись виборцям, зовсім не обов’язково демонструвати кмітливість, начитаність, добрі манери, знання державної та іноземних мов і тому подібне. А може, навіть навпаки.
     Мовне питання, роз'ятрене під час двох останніх виборчих кампаній, залишається найболючішим із тих, що перебувають на поверхні та є зрозумілими більшості громадян. Відповідно, найпростішим методом нейтралізації поміркованих опонентів є маніпуляція темою державної мови. Вже кілька разів хтось із парламентарів – найчастіше цю роль виконує колишній харківський губернатор Євген Кушнарьов – робив заяву про те, що ПР неодмінно надасть російській мові статус державної. Після цього відразу виникав Янукович або хтось із його віце-прем'єрів і заспокоював розбурхану громадськість, засвідчивши свою вірність Конституції та «Універсалу національної єдності».
     Тим часом мовно-культурна сфера (а незабаром, якщо проект перетворення Державного комітету телебачення і радіомовлення на Міністерство інформації буде реалізовано – й інформаційна) опинились під наглядом віце-прем'єра Дмитра Табачника, одного з корифеїв «гуманітарної політики» по-кучмівськи. У команду Кучми Дмитро Володимирович прийшов ще зовсім молодим, у 1992 році очоливши прес-службу КМУ, і протягом 12 років був у числі найближчих довірених осіб Леоніда Даниловича. На відміну від донецьких «проффесорів», Табачник – справжній доктор наук, історик, виходець із наукового середовища і, зрештою, інтелектуал. Він володіє рідкісним для української влади взагалі вмінням отримувати від гуманітарного сектору зиск (приватизація, торгівля пам’ятками старовини та архівними документами, розтрата бюджетних коштів – приблизний перелік гріхів, у яких підозрюють Табачника), не руйнуючи його остаточно. Та головним завданням Табачника може бути нейтралізація негативних меседжів, які виходитимуть від уряду Януковича. Він чудово впорався з цим на початку вересня, коли у пресі з'явилась сенсаційна інформація: проект програми діяльності уряду на 2006-2011 рік передбачає надання російській мові статусу державної. Витримавши паузу, Табачник заявив, що матеріали, на які посилались журналісти, не є ані офіційними, ані остаточними, і насправді нічого подібного уряд не планує. Інцидент було вичерпано.
     Крім Табачника, в команді Януковича не так багато інтелігентних і водночас відданих йому особисто людей, що могли б допомогти Прем'єрові з ремонтом іміджу. Двоє найкращих споуксменів, Тарас Чорновіл і Ганна Герман, є перебіжчиками з націонал-демократичного середовища і мають репутацію зрадників. Ніна Карпачова – власниця ще одного людяного обличчя у першій п'ятірці ПР, уповноважений з прав людини ВР України, чиє приєднання до «біло-блакитних» у 2006 році стало для всіх несподіванкою, - не виявляє бажання прислужувати Януковичу і воліє залишитись омбудсманом, відмовившись від мандату4 . Молодого й блискучого Едуарда Прутніка, свою праву руку у сфері медіа, Янукович відрядив до Держкомтелерадіо – організовувати медіаресурс до наступних виборів. Хоча для Прутніка, який, якщо вірити чуткам, поставив собі за мету стати Президентом України, могло знайтись і краще застосування. Інших людей, що могли б презентувати «іншого Януковича» людям, для яких мова і культура важливіші за газ і феросплави, поки що не видно. Хіба що новий прес-секретар Прем'єра Денис Іванеско, в минулому телеведучий та журналіст, що володіє добре підвішеним язиком і, подейкують, уже почав телефонувати до редакцій ЗМІ з недвозначними проханнями приділити увагу – або не приділяти її – тим чи іншим темам та подіям.
     Тенденція до руйнування політичного міфу про Януковича-варвара, який спілкується з підлеглими тюремним сленгом і підтримує дисципліну кулаками, є очевидною. Але для того, щоб заробити реноме культурної, чи то пак, окультуреної людини, Прем’єрові не досить самому виконувати рекомендації іміджмейкерів. Заїжджений афоризм «короля грає почет» у цьому випадку справедливий, як ніколи – всі ці недорікуваті технократи з жорстокими вогниками в очах, «червоні директори» з бригадирськими замашками, слизькі релікти часів Кучми грають Януковича. Не даючи виділитися з-поміж них, чого він, видається, вже свідомо прагне.

Янукович – тихий авторитарист
     Парадокс, але, з таким трудом (не забуваймо – лише завдяки зраді, чи то пак, зміні політичної позиції опонентів) сформувавши парламентську коаліцію, «донецький клан» – вірніше, союз декількох донецьких кланів та фінансово-промислових груп, об’єднаних під біло-блакитним прапором Партії регіонів, - отримав значно більше реальної влади, ніж міг сподіватись у разі перемоги Віктора Януковича на президентських виборах 2004 року. Дозвольмо собі, як виняток, зневажуваний істориками умовний спосіб, аби відтворити цю ситуацію – до того ж, псевдоісторичні спроби на цю тему вже неодноразово робились. Якби «Помаранчева революція» не почалась або захлинулась на самому початку, Янукович і його команда отримали б, насамперед, ефективну, енергійну, згуртовану і смертельно ображену несправедливими результатами виборів опозицію. Виведений Милорадом Павичем закон, за яким діти переможених завжди перемагають дітей переможців, цілком справедливий щодо відповідних електоратів. Про теперішню опозицію йтиметься нижче, але варто зазначити, що вона, безперечно, не посідає таких відмінних бійцівських якостей. Крім того, незважаючи на те, що політичної реформи, покликаної урізати повноваження Президента і посилити парламент, у разі перемоги Януковича могло не відбутись (вона, ймовірно, була лише запасним «вундерваффе» Кучми-Медведчука на випадок бунту прозахідної опозиції), руки Президентові Януковичу зв’язував би Леонід Данилович. І річ навіть не в парламенті, значна частина якого зберегла б особисту відданість Кучмі. Річ у тому, що постать Кучми - найвпливовішої людини України, талановитого комбінатора, своєрідного «злого генія» української державності – була й залишилась би значно масштабнішою за постать Януковича, зокрема й в очах самих «донецьких». Віктор Федорович за тих часів ніколи не мав визначного впливу в середовищі «донецьких», не вирізнявся з-поміж регіональних лідерів середнього класу, поки йому не випав жереб прем’єрства під боком Кучми. Це згодом, завдяки Майдану, невдоволення дещо меншої за половину частини громадян України зробило його символом необхідного Сходові реваншу над «оранжевою чумою». Якби перша частина плану Кучми – пересадка Януковича у президентське крісло - була реалізована, навряд чи хтось завадив би йому реалізовувати його наступні частини, в яких «донецьким», що їх Кучма побоювався й ніколи не підпускав занадто близько, була виділена важлива, але не головна роль.
     До початку парламентської виборчої кампанії фраза «Янукович – лідер Партії регіонів» мала відчутний відтінок іронії: всі знали, що за спиною екс-прем'єра бовваніє значно масштабніша постать головного фінансиста партії, мільярдера-промисловця Ріната Ахметова. Названого, до речі, найвпливовішою людиною України за рейтингом журналу «Корреспондент» – за Президентом Ющенком залишили друге місце. Ахметову, з одного боку, було вигідно прикривати Януковичем власну політичну потугу, оскільки сам він ніколи не був публічним політиком, і лише тепер, ставши народним депутатом, потроху освоює науку перебування в полі зору ЗМІ та суспільства. З іншого, Партія регіонів потрібна була Рінату Леонідовичу передусім як власний політичний проект, що залишиться життєздатним після зміни лідера; тому політрада партії відмовилась напередодні виборів від утворення «Блоку Януковича», який міг вмістити масу дрібних політичних проектів «біло-блакитного» спрямування, і постановила йти на вибори самостійно. Кілька разів політологи передчасно оголошували про скору заміну Януковича кимсь молодшим і більш «європейським» – називали, зокрема, Валерія Коновалюка5 та самого Ахметова.
     Проте, «Янукович як символ» залишався потрібним Партії регіонів до того моменту, коли внаслідок угоди між Президентом та парламентською більшістю його було висунуто в Прем’єри. Хтозна, чи був би таким вибір Ахметова та інших центрів впливу в партії, якби не загроза позачергових виборів: електорату було обіцяно саме Прем'єра-Януковича, тож висувати від партії більш компромісну і зручну людину можна було, лише на 100% упевнившись у тому, що наступні вибори відбудуться не раніше 2011 року. Чого, з огляду на специфіку української політики, ніхто не міг гарантувати. Відтак, Віктор Федорович Янукович став повноцінним Прем'єр-міністром, на відміну від першої каденції, що пройшла під «патронатом» Кучми. Партія, нехай і контрольована Ахметовим, виявилась більш залежною від свого найбільш розрекламованого бренду, ніж він – від неї. Якщо раптом між партією та її висуванцем виникне конфлікт, єдиним способом легального тиску (про нелегальні можна лише здогадуватись) на Прем'єра може бути ініціювання його відставки, але в цьому випадку «регіоналам» доведеться відповідати перед десятьма мільйонами виборців, які підтримали аж ніяк не Ахметова, Колесникова чи Богатирьову, а «команду Віктора Януковича».
     Здобувши можливість розподіляти владу, Янукович став не лише формально, але й реально незалежним від Ахметова, в чиїх руках залишився другий найважливіший ресурс – гроші; від партії, яка потоне разом із ним, якщо вирішить утопити його; від парламентської більшості, яка розпадеться, щойно прийме рішення про його відставку; від Президента, який не важитиме залишками свого рейтингу, руйнуючи хистку конструкцію, яку сам на початку серпня назвав «об'єднанням України». Не до кінця очевидною поки що є міра залежності від Росії, однак кучмівська школа мала б допомогти Януковичу вибороти достатньо великий простір для політичного маневру та «багатовекторного» балансування між Сходом і Заходом. Цю безпрецедентну в українській історії незалежність голова уряду підтверджує не словом – на словах він і далі вірний солдат партії, слуга коаліції, партнер Президента, об'єднувач України, друг Росії - а ділом. Діючи за принципом «говори те, що вони хочуть почути, і роби те, що вважаєш за потрібне», Янукович самостійно визначає політику Кабміну й кожного міністерства, ы робить це настільки авторитарно, що всім, хто називав стиль прем’єрства Юлії Тимошенко «ручним управлінням», має стати соромно.

Янукович і младорегіонали
     Внутрішній конфлікт у Партії регіонів сьогодні є чи не найулюбленішою темою політичних аналітиків. Протистояння двох бізнесово-політичних середовищ, які оглядач газети «Деловая столица» Ксенія Карсавіна влучно охрестила «отцами-основателями» і «отцами-содержателями», по-перше, унеможливлює розвиток подій за якимсь наперед визначеним простим сценарієм, бажаним для нової влади, по-друге, обіцяє спостерігачам багато цікавого.
     Партія регіонів, що виникла наприкінці 90-х і зазнавала істотних метаморфоз протягом 1998-2001 років, а в 2002-му ввійшла на правах далеко не найпотужнішого6 учасника до прокучмівського блоку «За Єдину Україну!», до 2004 року була лише ширмою для прикриття діяльності одного з найбільших кланів України – «донецьких». Серед тих, хто створював і розбудовував цю політичну силу, були Володимир Рибак (перший голова партії, на той час мер Донецька), Микола Азаров, брати Сергій та Андрій Клюєви, а також інші впливові прагматики, що визнали згодом зверхність за, чи то пак, по-кримінальному, «погодились ходити під» Януковичем. Фінансуючи партію і вважаючись її «господарем», власник System Capital Management Рінат Ахметов не поспішав виходити на світло. Він мав власну кишенькову партію – Партію мусульман, що влилась у ПР напередодні виборів 2004 року – і не покладав на Партію регіонів особливих сподівань: у ті часи на виборах перемагали іменні блоки харизматичних лідерів, яких серед донецьких не було, а по-справжньому популярною партією була лише Комуністична. Найпопулярнішою, до речі, вона була саме на Донбасі, тож перехід абсолютної більшості донеччан з-під червоних прапорів під біло-блакитні в 2004-2006 роках можна вважати справжнім донецьким електоральним дивом.
     Та часи змінились, і Партія регіонів після виборів 2004 року, ототожнившись із опозицією, здобула потужний потенціал для входження у владу, який не міг не зацікавити Ахметова та його команду, серед якої оглядачі називають лише два відомих прізвища – Бориса Колесникова та Раїси Богатирьової, тоді як інші – працівники SCM усіх рівнів, від топ-менеджерів до водіїв та охоронців. Можливо, Рінатом Леонідовичем рухала не так жадоба влади, як інстинкт самозбереження, адже ПР, здобувши більшість голосів або консолідувавши навколо себе інші парламентські політичні сили, могла вийти з-під його контролю. Отже, Ахметов увійшов до виборчого списку ПР під скромним номером 7 і ввів до нього значну кількість своїх людей. Більшість їх, непублічних і маловідомих, зосередилась у другій сотні, що виглядало досить дивно, адже навіть самі «регіонали» не сподівались отримати більше, ніж 120-130 мандатів. Блискучий розрахунок: кільканадцятеро політичних «зірок», що пройшли до ВР за списком «Регіонів», склали свої мандати заради роботи в уряді, в кінець списку «підтягнулись» ті-таки люди Ахметова, в результаті чого, за оцінками обізнаних, «останній олігарх України» контролює понад 60% фракції ПР.
     Ахметов сам вирішив делегувати до Кабміну виключно «отців-засновників», що мали досвід і палке бажання протирати шкіру міністерських крісел. Для самостійного входження у владу він і його група не мали ані досвіду, ані кадрового потенціалу. Лише декілька креатур «младорегіоналів» були розставлені на другорядні, хоча насправді дуже важливі посади. Ахметов застосував на практиці принцип, який стільки разів виголошували «помаранчеві»: «неважливо, хто саме обіймає ту чи іншу посаду, головне, щоб він виконував державну політику» – змінивши останні три слова на «захищав мої інтереси». Він погодився на повернення в уряд технічних і досвідчених людей Кучми, які ніколи не належали до середовища «донецьких» і навіть були їхніми конкурентами в опозиційній діяльності: Дмитра Табачника, Юрія Бойка, Анатолія Толстоухова та інших7 . А сам, тим часом, зайнявся впритул луганськими та донецькими вуглевидобувними підприємствами, які Янукович ще у серпні пообіцяв віддати «українським металургійним холдингам». Завжди готовий, на відміну від столичних птахів високого польоту – Януковича, Азарова і Клюєва – діяти на регіональному рівні та бруднити руки у вугільний пил, він виявляє вражаючу активність, міняючи керівників ще не приватизованих шахт на своїх людей всюди, де це можливо.
     Така ситуація мала б усіх влаштовувати. В чому ж причина конфлікту? Спростивши, можна окреслити її так.
     Головний інтерес Ріната Ахметова – розвиток власного бізнесу. Він неодноразово заявляв про свої наміри перетворити SCM на повноцінну транснаціональну компанію та стати потужним гравцем світового ринку. Політика, влада, Партія регіонів, проросійська риторика для Ахметова є лише засобами для створення відповідних умов, у яких саме його бізнес може досягти якщо не гегемонії, то, принаймні, лідерства. Президентові Кучмі вдавалось урівноважувати вплив і могутність декількох олігархів і не давати їм воювати між собою. Тепер, коли всі інші олігархи зі своїми політичними проектами програли вибори або відмовились від спроб впливати на велику політику зсередини, Ахметов не має конкурентів, і лише контрольований уряд потрібен для того, щоб провадити вигідну йому політику. А що цариною для розширення бізнесу Ахметова є європейський та світовий ринки, Рінат Леонідович раптом виявляється ситуативним однодумцем «помаранчевих» лібералів-західників. Йому вигідна лібералізація економіки, послаблення податкового тиску, а на певних умовах навіть євроінтеграція. Він готовий грати за цивілізованими, європейськими правилами, якщо пересвідчиться, що чесна гра є результативною. Недаремно його вже давно порівнюють із італійським політиком-олігархом Сильвіо Берлусконі. Хоча, на відміну від харизматичного італійця, якому статус олігарха та шлейф неприємних історій не завадив свого часу здобути підтримку більшості виборців, Ахметов не марнославний і навряд чи прагне стати Прем’єром (цього року він мав таку можливість, але не виявив бажання) чи Президентом України.
     Група Януковича – люди, що засвідчили лояльність до номінального лідера ПР і були нагороджені за це високими постами – за деякими винятками, складається з чиновників, функціонерів і політиків, а не бізнесменів. Принаймні, більшість теперішніх урядовців не мають власного легального бізнесу. Безперечно, живуть вони не на одну зарплату, та головні статті їхніх доходів після повернення в Кабмін – влада й державний бюджет. У системі виконавчої влади України є кільканадцять тисяч посад, кожну з яких можна продати, в залежності від важливості та контрольованих фінансових потоків, за кількадесят тисяч або й кілька мільйонів; держслужбовці на особливо хлібних місцях ще й сплачують керівництву «десятину», частина якої, за добре вибудованої вертикалі влади, доходить до найвищих кабінетів. А з держбюджетом усе зрозуміло: є десятки відомих урядовцям-професіоналам способів подоїти цю корівку, але для цього її треба сховати в добре захищеному від сторонніх очей стійлі. При цьому, звісно ж, рекомендовано якомога менше різких рухів, регулярна оздоровча приватизація, у разі ж незадоволення громадськості – імітація реформ. Янукович, Азаров, Клюєв та інші робили те саме й за першої каденції, але тоді не вони були найвищою інстанцією. Завдяки Помаранчевій революції, одним із побічних, а насправді головних ефектів якої був перехід до «демократичнішої» парламентсько-президентської форми правління, бюджет повністю потрапив у їхнє розпорядження. Тепер його треба освоїти, і можна здогадатись, що жодні ліберальні реформи, жодна євроінтеграція, жодна боротьба з тіньовою економікою насправді не входить у їхні плани.
     Непрості відносини між Ахметовим та Януковичем, який з «весільного генерала» за якісь кілька місяців перетворився на самостійного політичного лідера, ускладнюються ще й тим, що зараз народний депутат Ахметов фактично перестав бути потрібним Прем'єру. До того часу, коли Партії регіонів знову знадобиться фінансування, Янукович і його команда зберуть достатньо грошей, аби якось обійтись без Ахметова. Ще одна роль Ріната Леонідовича – посередництво у вирішенні найсерйозніших конфліктів8 між президентським «постпомаранчевим» табором та ПР – також перестала бути актуальною. Єдиним чинником, що змушує можновладного Януковича рахуватись із своїм колишнім роботодавцем і «сірим кардиналом», є контроль Ахметова над значною частиною фракції. Щось на зразок червоної кнопки на «ядерній валізці», натиснувши яку, Рінат Ахметов спроможний зруйнувати парламентську коаліцію, виселити Януковича і його команду з Кабміну та поставити крапку в переможному періоді історії Партії регіонів. Щоправда, тоді його власне майбутнє – як політичне, так і бізнесове – теж опиниться під загрозою.
     Конфлікт між «молодими» і «старими» ретельно приховують від сторонніх очей. Як пише Зенон Печериця в журналі «Час.UA», «Партія регіонів практично ніколи не виносить сміття з хати. Хоч якими глибокими є внутріпартійні конфлікти та суперечності, їх обговорення та вирішення завжди відбувається у вузькому колі за закритими дверми: мас-медіа та громадськості завжди повідомляють тільки готові рішення.» Поки що це радше внутрішня напруга, що потенційно може перерости у протистояння та війну. Можливо, емоціям дадуть волю на Х партійному з'їзді, що має відбутись незабаром. Можливо, те, що має статися, станеться у 2007 чи 2008 році, ближче до президентських виборів. Але дуже ймовірно, що кінець політичного злету Януковича – саме в Ахметові. Власник SCM звик залишатись у тіні, але навряд чи погодиться перебувати в тіні Віктора Януковича.

Янукович і жабомишодраківка
     Описана в античній пародійній поемі війна мишей і жаб, - або, в українській традиції, «жабомишодраківка» – відбувалась за невтручання богів, які не почували особливої симпатії ані до однієї, ані до другої сторони. Так само без участі суспільства, яке зацікавлено, але без особливих емоцій спостерігає за подіями, відбувається сьогодні протистояння між двома осередками виконавчої влади в Україні: Секретаріатом Президента та Кабінетом Міністрів. Це війна за не до кінця перерозподілені повноваження, на які, спираючись на різночитання пореформених конституційних норм, претендують урядовці. Миші, озброєні зубами та кігтями, не вміють плавати – а беззбройні жаби захищені від них лише у своєму болоті. Не маючи жодних реальних важелів впливу на уряд, майже позбувшись політичного представництва у парламенті (про системну кризу «Нашої України» йшлося вище), маючи трагічно низький рейтинг9 , беззбройний Президент залишається одним із ключових державних інститутів, без якого неможливе повноцінне функціонування інших органів державної влади. Навіть його бездіяльність може намертво заблокувати реалізацію деяких рішень Кабміну, не кажучи вже про закони – стабільної конституційної більшості для подолання вето в «антикризової» коаліції нема й навряд чи буде. Мета Януковича – до моменту офіційного розлучення, після якого «Наша Україна» та Президент стануть опонентами Партії регіонів та її сателітів, зменшити, наскільки це можливо, залежність уряду від Президента. Це також випробування на міцність для глави держави: зробивши хоч крок назад, поступившись бодай однією позицією зі своїх і без того урізаних повноважень, Ющенко буде вимушений відступати й надалі, аж поки не стане, як свого часу любили повторювати опозиціонери, «англійською королевою», до чиєї думки прислухаються, якій віддають усі належні почесті, але яка не може вплинути на прийняття та втілення конкретних політичних рішень.
     Ця боротьба має вирішити, чи є Президент функціональною частиною державної влади, чи лише символічно її очолює. Кампанія від початку була виграшною для уряду, оскільки в найгіршому для «біло-блакитних» випадку збережеться status quo, тоді як на випадок перемоги вони мають масу варіантів, серед яких є й радикальні: комуністи давно пропонують скасувати пост Президента України взагалі, а використовуваний «регіоналами» для озвучування провокативних тез Євген Кушнарьов 13 вересня заявив, що Президента має обирати Верховна Рада10 . Всі учасники протистояння посилаються на Конституцію, як на істину в найвищій інстанції, не відкидаючи, втім, можливості її змінити. На Віктора Ющенка покладено ще одну історичну місію: зберегти впроваджений Леонідом Кучмою інститут сильного Президента, або, принаймні, забезпечити традиції президентства в Україні гідне завершення.
     Віктор Андрійович прийняв виклик і розпочав підготовку до війни. Перш за все, він майже повністю оновив керівництво свого Секретаріату. Олег Рибачук, який очолив президентську канцелярію після скандальної відставки Олександра Зінченка, був, по-перше, одним із найближчих соратників Президента, по-друге, блискучим менеджером європейського типу, з тих небагатьох наших політиків, що можуть говорити з іноземцями без перекладача. Ця «європейськість», либонь, і не дозволила Олегові Борисовичу реалізуватись на відповідальній посаді: роль прагматика-організатора в Секретаріаті грав його заступник Іван Васюник, який заповнив апарат своїми людьми, непрості політичні заяви робив Анатолій Матвієнко, доступ до Президента та його графік після призначення Віри Ульянченко головою Київської облдержадміністрації контролювали прес-секретар Ірина Геращенко та помічник Андрій Кислинський. Рибачук виконував ефемерні функції, і його природний демократизм не дозволяв виходити за межі повноважень глави Секретаріату, навіть якщо цього вимагав захист інтересів глави держави. З початку вересня у ЗМІ почали ширитись чутки про відставку Рибачука, а 15 вересня з'явився відповідний Указ. Олег Борисович – людина з тих, якими не розкидаються – був переведений на посаду штатного радника.
     Коли було оприлюднене прізвище нового керівника Секретаріату, всім стало зрозуміло: епоха ігор у демократію скінчилась раз і назавжди. Віктор Іванович Балога11 , людина, вільна від будь-яких ідеологічних сентиментів, один із найефективніших менеджерів у таборі «Нашої України», покликаний перетворити Секретаріат Президента на центр прийняття рішень та політичного впливу, що зможе змагатись із Кабміном. За талант у вирішенні будь-яких проблем, широкі політичні зв’язки та характерний «закарпатський» стиль управління Балогу найчастіше порівнюють із його одвічним (і, врешті-решт, таки переможеним) супротивником у регіональних війнах – Віктором Медведчуком.
     Можна уявити глибину розпачу і зневіри Президента, якщо він дав Балозі – людині далеко не найближчій і політично, і духовно, - карт-бланш на кадрові зміни в Секретаріаті, який необхідно було перевести в воєнний режим. Першою жертвою стала Ірина Геращенко, що працювала прес-секретарем Віктора Ющенка з 2001 року і була однією з найближчих його порадниць, одночасно очолюючи прес-службу. Проблема Геращенко була в тому, що вона обросла особистими контактами з політиками та ЗМІ й намагалась радше прикрити Президента від сторонніх очей, допускаючи до нього лише обраних, аніж показати його всім у кращому світлі. Геращенко стала цапом-відбувайлом за всі прорахунки іміджмейкерів та піарників Ющенка. На зміну Геращенко прийшла «незаплямована» красуня-телеведуча Ірина Ванникова, а прес-службу незабаром очолить інша людина – професійний менеджер. Балога першим із «помаранчевих» керівників порушив табу на словосполучення «інформаційна політика», пообіцявши створити впливову та ефективну інформаційну службу, яка адекватно висвітлюватиме діяльність Президента (що означає, передусім, протистояння експансії «біло-блакитних» в інформаційному просторі та відсіч медійним спецопераціям).
     Якщо не налякати, то збентежити супротивника мав парад призначень заступників Балоги. Арсеній Яценюк і Віктор Бондар – молоді (відповідно, 32 і 30 років) аполітичні фахівці, яких під час роботи в Кабміні вдалося вберегти від компромату та дискредитації. Колишній міністр економіки Арсеній Яценюк був однією з найімовірніших «компромісних» кандидатур на пост глави уряду; тепер він – представник Президента в Кабінеті міністрів та член наглядової ради Нацбанку, а також куратор підзвітної Президентові Служби Безпеки України. Міністр транспорту в уряді Єханурова Віктор Бондар відповідатиме за силові міністерства, регіональну та кадрову політику. Ще один управлінець від Бога, Олександр Чалий, який нещодавно змінив амплуа єврооптиміста й агітатора за НАТО на пропаганду нейтралітету та неприєднання, займеться зовнішньою політикою. Іван Васюник, очевидно, незабаром звільнить свій кабінет, а поки що йому доручили курувати гуманітарну сферу. Але це ще не все! По-справжньому загрозливо для «донецьких» із їхнім вічним дефіцитом презентабельних кадрів пролунали слова, сказані Рибачуком на представленні Балоги: «Ми отримали ряд людей-професіоналів, без двох "ф" і без іронії, які будуть працювати в секретаріаті та в апараті РНБОУ».
     «Особливе місце, - пише Олег Поліщук («Коментарі»), - у своїй діяльності нове керівництво СП відводить роботі з губернаторами. Під час селекторної наради Віктор Іванович повідомив, що звільнення і призначення губернаторів продовжують перебувати виключно в компетенції Президента, а на погрози Януковича провести губернаторську чистку можна не звертати уваги».
     Першим ударом, покликаним раз і назавжди переконати Ющенка з Балогою в тому, що на Януковича не можна не звертати уваги, була історія з так званою «контрасигнацією». Вустами єдиного урядовця, що в стані вимовити таке довге слово – Дмитра Табачника – Янукович дав Президентові зрозуміти, що має намір вибірково ігнорувати його Укази. Серйозність цього наміру підтверджувалась поверненням до Секретаріату 7 Указів Президента «без контрасигнації». Президентські юристи заявили, що «контрасигнація» тут абсолютно ні до чого, і оприлюднений Указ є чинним навіть без підпису Прем’єра та профільного міністра. 27 вересня Секретаріат повторно скерував до Кабміну проігноровані раніше Укази, на що Кабмін, природно, відповів: без контрасигнації – ні-ні. Невідомо, скільки ще мандруватимуть документи з Банкової на Грушевського і назад – вивести Секретаріат і Кабмін із клінчу зможе хіба що Конституційний Суд. Тим часом у коментарях фахівців щодо юридичного підґрунтя конфлікту переважають невтішні для Президента…
      Не встигла команда Президента оговтатись від першого удару, а вже не забарився другий. 29 вересня на розширеному засіданні за участю губернаторів (передбачалась також участь Президента, але він в останній момент відмовився – за однією з версій, через спробу Януковича посадити його не по центру президії, а праворуч від себе) Кабінет Міністрів запропонував главі держави звільнити п’ятьох голів обласних державних адміністрацій. Формулювання «за незадовільну підготовку до зими» виглядало абсолютно знущально. Губернатори завжди належали до суто президентської вертикалі влади, і Кабінет Міністрів брав участь у їх призначенні лише формально – Януковичу, що свого часу кілька років пропрацював на посаді голови Донецької ОДА, це добре відомо. До того ж, кандидати на звільнення – не лише вірні ющенківці, але й гаранти лояльності до нього низки самостійних політичних сил: Микола Лаврик – ПППУ Кінаха (номінально – частина «НУ», однак постійно дрейфує в бік ПР), Валерій Асадчев – Української Народної Партії Костенка; Арсен Аваков є своєрідним містком між «НУ» і БЮТ. У Харківській і Херсонській областях, де «регіональні» облради висловили недовіру своїм губернаторам – Аресну Авакову та Борису Силенкову – Президентові, - і він це усвідомлює, - вже не вдасться призначити своїх людей. На думку Ющенка, вотум недовіри облради є лише рекомендацією, яку глава держави може врахувати чи проігнорувати; на думку Януковича, Президент зобов'язаний звільнити голову ОДА, якому не вдалось порозумітись із облрадою. Звісно ж, думки юристів розділились приблизно порівну…
     «Жабомишодраківка» зараз у розпалі й триватиме, либонь, ще дуже довго. Та головний висновок із неї можна зробити вже сьогодні. Твердження «вони всі однакові», надзвичайно популярне серед пересічних українців, є хибним. «Помаранчеві» і «блакитні», чи то пак, «ющенківці» і «донецькі» – різні, ба більше, належать до різних політико-біологічних видів, діють у різних системах суспільних координат, і саме це, а не амбіції чи нестримна жадоба влади, не дозволяє їм домовитись. І війна між ними є настільки ж непрогнозованою, як і описана в античній поемі війна мишей і жаб.

Янукович – друг опозиції
     Юлію Володимирівну Тимошенко часто називають ідеальним лідером опозиції. Це один із найпоширеніших стереотипів сучасної політичної думки України – навіть Президент Ющенко дозволяв собі подібні оцінки. Щоправда, в його виконанні вони мали особливий підтекст: мовляв, на владу Тимошенко, принаймні, до 2011 року, розраховувати не варто, зате в опозиції вона може принести державі користь. Імідж щуки, покликаної підвищувати пильність карася12 , закріпився за Тимошенко всерйоз і надовго – хоча, якщо придивитись уважніше, щука починає виглядати якось по-вегетаріанськи.
     Оскільки чотири парламентські фракції, що представляють увесь спектр ідеологій, від комуністичної до націоналістичної, на сьогодні формально належать до влади, опозиційною залишається лише одна політична сила – Блок Юлії Тимошенко, який разом із двома вихідцями з Соцпартії (Йосипом Вінським і Галиною Гармаш) утворив 22 вересня міжфракційне опозиційне об'єднання. Цей крок був помпезним та мальовничим, але, як часто буває з БЮТ, передчасним і не надто розважливим: єдиною надією довести чисельність опозиції до чарівної позначки 150, яка унеможливлює утворення коаліцією конституційної більшості, було приєднання бодай частини «нашоукраїнців». Після приєднання частини БЮТівців до «антикризової» коаліції – за прогнозами, з часом лави блоку покине не менше двадцяти депутатів, незадоволених перспективами опозиційного статусу13 , - у Тимошенко залишиться близько 110 «багнетів». Як у випадку розпаду «НУ» на дві частини – угодовців та принципових, так би мовити, - так і за умови переходу пропрезидентського блоку в опозицію повністю, визнання «нашоукраїнцями» лідерства Тимошенко та приєднання до об'єднаної опозиції на правах «молодших братів» є малоймовірним. Вони скоріше утворять альтернативну пропрезидентську опозиційну групу, що кооперуватиметься з БЮТ лише у разі особливої потреби.
     Найбільшою проблемою БЮТ як опозиції є брак яскравих особистостей, самостійних харизматичних лідерів – окрім самої Юлії Володимирівни, звісно. Непомірний авторитаризм Тимошенко не дає її соратникам розвиватись у напрямку політичного лідерства. Не дивно, що найпомітніші постаті в її теперішній команді – люди, залучені до БЮТ за півроку до виборів: Микола Томенко, Андрій Шевченко, Володимир Яворівський, Сергій Терьохін… Тоді як старі бютівці – Василь Онопенко, Григорій Омельченко, Олег Білорус, Анатолій Семинога, права рука Юлії Володимирівни Олександр Турчинов та інші – люди або непублічні, або, як політв'язень Левко Лук'яненко, вросли у певне суспільно-політичне амплуа, за межами якого виявляються цілком безпорадними. Крім того, у БЮТ зразка 2006 року з'явились дві категорії депутатів, яких можна сміливо назвати політичним баластом: кучмісти, взяті «на перевиховання» – значна їх частина зараз перебігає до правлячої коаліції, - та політичні аферисти на зразок Олега Ляшка. Залежність від іміджу лідера – проблема всіх іменних блоків (її, як уже було сказано вище, вдалося грамотно уникнути Партії регіонів), але в БЮТ немає нічого поза Юлією Тимошенко. Його політична платформа – Юля, ідеологія – Юля, світоглядна позиція – теж Юля. А її на всіх не вистачає. Тимошенко може працювати за п'ятьох чи десятьох, але не за всю опозицію.
     Однак, персоніфікованість БЮТ, його зведеність до однієї-єдиної миловидої жінки з косою тягне за собою ще одну обставину: цей блок не представляє жодного цілісного бізнесового, політичного, суспільного середовища, на відміну від інших парламентських політичних сил. Відтак, він не є природним конкурентом Партії регіонів. Якщо придивитись до персоналій БЮТ, можна пересвідчитись, що це переважно або «гуманітарії», або бізнесмени у ранзі мільйонерів: мільярдерів-промисловців, що могли б претендувати на життєвий простір «донецьких», у команді Тимошенко немає й не може бути. Як і людей, які б достатньо добре розбирались в економіці, аби викрити тіньові схеми та махінації уряду Януковича. Здається, єдина прикрість, якої Юлія Володимирівна завдала «донецьким» за часів свого прем’єрства – початок реприватизації «Криворіжсталі», що, втім, було однією з передвиборних обіцянок Віктора Ющенка. До того ж, тепер Рінат Ахметов швидко компенсує свої втрати. Отже, БЮТ не становить для Януковича загрози, і мляві спроби Тимошенко опонувати особисто йому та його політичній силі виглядають геть непереконливо.
     Ексцентрична й шумна, але нешкідлива опозиція в особі БЮТ вкрай потрібна Януковичу: вона підтверджує його статус демократа у суто східноєвропейському розумінні цього слова, тобто людини, яка дозволяє мати іншу думку, хоча й має можливість заборонити. У влади Януковича та опозиції Тимошенко є всі передумови для налагодження взаємовигідної, хоч і неформальної, співпраці. Скажімо, Тимошенко, одержима бажанням перемогти на президентських виборах 2006 року, прагне перетягти до себе весь «помаранчевий» електорат, розчарований приходом до влади Януковича та угодовською позицією Ющенка – Янукович їй у цьому допомагає, остаточно руйнуючи «майданний» міф про Ющенка-месію та змушуючи «Нашу Україну» раз у раз засвідчувати свою безпринципність у гонитві за владою. Янукович, аби не бути витиснутим із влади14 на позачергових виборах або ж у 2011 році, хоче, аби національно орієнтований електорат, що становить питомі «25% Ющенка», роздробився між окремими правими партіями і проектами – Тимошенко зробить навіть більше, не лише розсіявши «помаранчеве» електоральне ядро, а змінивши його ціннісні орієнтації у відповідності до ситуації політичного дуалізму ПР-БЮТ. Їм однаково вигідна остаточна політична смерть Ющенка, який вже перебуває у стані півсмерті.
     Недієвість звинувачень у бандитизмі, підкупі, розкраданні бюджету та служінні Росії, що залишаються головною зброєю в так званій боротьбі БЮТ із владою, довели вибори як 2004, так і 2006 року, але тимошенківці не збираються змінювати платівку. Янукович не приховує усмішки, коли Юлія Володимирівна або хтось із її правдолюбів у тисячний раз таврує його з парламентської трибуни за кримінальне минуле чи зв'язки з організованою злочинністю. Звісно, він буде обачним і не дасть їм справжніх приводів для критики: ні політичних переслідувань, ні податкових перевірок незговірливих, ні закриття фірм або інших форм репресій, скоріш за все, не буде. Він і його найближчі соратники – Азаров, Клюєв, Рибак, Прутнік – по-батьківськи звинувачують опозицію в надмірному радикалізмі, ніби закидають юнацький максималізм і категоричність запальним молодикам. Істеричність Тимошенко, яку справді можна прийняти за радикалізм, є гарантією того, що вона не перетягне до себе «рідний» електорат Партії регіонів, не стане другим Ющенком – надією для знедолених і, особливо, Заходу. Захід насторожено ставиться до Тимошенко, що продемонструвала за півроку свого прем’єрства не зовсім ринковий підхід до управління економікою. Хоча сама Юлія Володимирівна, очевидно, сподівається перехитрити «регіоналів», заручитись підтримкою і Заходу, і Росії, і навіть Ющенка, аби сісти у жадане президентське крісло (хай навіть це крісло в 2009 році матиме суто символічну цінність). Тим часом позиції БЮТ у внутрішній політиці зміцнило обрання одного з найвірніших соратників Тимошенко, Василя Онопенка, головою Верховного Суду України.
     Можливі, втім, різні варіанти. Так, наприкінці вересня, в розпал уже навіть не холодної, а досить-таки гарячої війни між Президентом і Кабміном, у ЗМІ з'явилась інформація про те, що Президент може призначити Тимошенко секретарем Ради національної безпеки і оборони. Секретар РНБОУ – це посада, повноваження якої залежать від конкретної людини, що її посідає, та від бажання Президента. Свого часу Ющенко тимчасово розширив їх спеціально для Петра Порошенка, а потім, під тиском громадськості і опозиції, знову звузив. Зараз виконувачем обов’язків секретаря РНБОУ є Володимир Горбулін, людина досвідчена й мудра, яка могла б неабияк допомогти Ющенкові у переділі владних повноважень, якби не поважний вік15 . І, хоч Тимошенко вже спростувала факт надходження такої пропозиції (але не саму можливість своєї роботи на зазначеній посаді), з урахуванням по-постмодерністськи ірраціональної логіки поточної політичної ситуації в Україні, цей варіант не можна назвати абсурдним. Призначення Тимошенко означало б старт української версії операції «Наступник».

Янукович… і що далі?
     Змальовуючи діяння уряду Януковича після його повернення до влади під знаменами «об'єднання України», автор мав би, напевно, детальніше зупинитись на вічно злободенних темах газу, нафти, НАТО й відносин із Росією, які найбільше цікавлять читача з-поза меж України. Та висновки й узагальнення, які можна зробити за підсумками двох місяців стабільно невизначеної ситуації, були б передчасними й хибними. Адже домовленість між групою політичних сил, що утворили в липні 2006 року «антикризову» коаліцію, та Президентом, зафіксована в «Універсалі національної єдності», не була вирішенням проблеми. За взаємною згодою «помаранчеві» і «блакитні» відклали проблему на місяць-другий, аби повернутись до неї за більш сприятливих обставин. Цей час настав, і в майбутні кілька місяців протистояння як між парламентськими політичними силами, так і між гілками влади лише загострюватиметься.
     Можливо, колапс настане перед Новим Роком, коли знов, як і торік, необхідно буде вирішувати питання з постачанням в Україну російського газу. Зараз переговори між урядом Януковича, «Нафтогазом України», «Газпромом», «Росукренерго» і ще невідомо ким тривають із невідомим успіхом – 2 жовтня перший віце-прем'єр Микола Азаров прямо сказав16 : «Ми нічого не будемо розповідати, поки не досягнемо згоди на прийнятних для нас умовах». Для кого саме прийнятними мають бути ці умови, здогадатись легко. Безперечно, в обмін на газ Росія зажадає активніших темпів реінтеграції (чи то пак, інтеграції в євразійський економічний простір – так це тепер називається), публічної й однозначної відмови від вступу до НАТО і, можливо, ЄС, гальмування вступу до Світової організації торгівлі (пропустити Росію вперед), і, нарешті, створення російсько-українського газотранспортного консорціуму. Від того, наскільки вдало та впевнено уряд відстоюватиме національні інтереси за кожною з цих позицій, залежить майбутнє не України – вона вже якось видряпається, і не таке бувало, - а Партії регіонів і уряду Януковича. Поки що Москва не випробовувала своїх українських партнерів на лояльність. Якщо, коли це нарешті станеться, Янукович піддасться, розкол у ПР і відставка уряду неминучі. «Младорегіонали» залюбки приберуть Януковича зі сцени під приводом зради національних інтересів і поставлять свою або вигідну їм нейтральну людину, домовившись – їм це значно легше, ніж зубрам із Кабміну – із Банковою про ненапад.
     «Помаранчева» частина суспільства змирилась із приходом до влади Януковича значно легше, ніж «блакитна» після виборів 2004 року – з приходом Ющенка. Населення Сходу і Півдня, згідно з результатами соцопитувань, і надалі довіряє Януковичу та ПР, однак низка непопулярних рішень уряду – підвищення цін на комунальні послуги, обмеження допомоги при народженні дитини тощо – незабаром похитне їхню святу віру в Залізного Хазяїна17 . На Януковича чекає доля, що вже спіткала Ющенка, і якої не уникнути жодному лідеру, який в'їжджає у владу верхи на обіцянках, які неможливо виконати. Йому ще згадають «покращення вашого життя вже сьогодні»18 . За першого прем’єрства, маючи цілком підконтрольну уряду і Адміністрації Президента систему масової (дез)інформації, Янукович і Кучма покладались на принцип «проблема зникає, щойно ми перестаємо про неї говорити». Та завдяки лібералізму й слабкості «помаранчевих» медіапростір став конкурентним середовищем, у якому Партія регіонів поки що не має особливих переваг. Провідні медіавласники вже не є залежними від влади, а безпосередній тиск на них за того рівня прозорості, що існує сьогодні на ринку медіа, неможливий. Спроби, звісно, робитимуться, особливо у контрольованому Прутніком секторі державного телебачення, але цими спробами «регіонали», що не мають єзуїтських навичок Медведчука, можуть серйозно собі нашкодити. Можна, звісно, спробувати купити медіаресурс, але на те, щоб викупити всі можливі канали поширення іншої думки, не вистачить навіть мільярдів Ріната Ахметова. Отже, під тиском об'єктивної реальності популярність Партії регіонів і Януковича буде невпинно падати.
     Позбавлені можливості застосовувати специфічні, типово «донецькі» методи керування, Янукович і його люди почуваються в уряді незатишно. Можливо, вони вже заздрять мудрим комуністам, які, отримавши свою квоту в Кабміні – посади аграрного віце-прем'єра та міністра промислової політики – делегували на них не своїх балакучих, але незвиклих до роботи лідерів, а незалежних фахових управлінців, які, хоч і не мають до КПУ жодного стосунку19 , гідно представляють червоних у коаліційному уряді і в разі потреби відстоюватимуть їхні інтереси. Такий варіант – призначити в уряд аполітичних міністрів та Прем'єра, що не викликатимуть ні в кого алергії (зокрема, називали прізвища Арсенія Яценюка та власника «Індустріального Союзу Донбасу» Сергія Тарути) і дати їм працювати, - пропонувала «регіоналам» улітку, напередодні підписання «Універсалу», «Наша Україна». Але Янукович вирішив правити сам. Незабаром, можливо, йому знов доведеться повернутись до цієї ідеї, але вже на значно менш вигідних умовах…
     Ситуація, коли уряд, Президент і ВР перебувають в опозиції одне до одного (не дивуйтесь: наприклад, Верховна Рада конституційною більшістю у 344 голосів долає президентське вето на закон про мораторій на підвищення тарифів на комунальні послуги, після чого голова ВР - представник коаліції! – відмовляється цей закон підписувати, і уряд – коаліційний! – публічно вимагає скасувати мораторій), Януковичу вигідна: Президента, який, усупереч чинній Конституції, у суспільній свідомості залишається уособленням найвищої влади, завжди можна звинуватити в усіх негараздах і поразках. Легковірні симпатики ПР поки що купуються на таку аргументацію: ми, мовляв, провадимо державницьку політику, але катастрофічну ситуацію, створену непрофесійними діями попередніх урядів (Тимошенко і Єханурова), не так просто виправити, а тут ще й Ющенко заважає… Але для збереження цієї переваги не можна перегинати палицю – наприклад, слід змиритись із позитивним міфом про Майдан, який, на превеликий Януковичів жаль, існує в суспільній свідомості частини українців і нікуди не зникає. Коли наприкінці вересня віце-прем'єр з питань паливно-енергетичного комплексу (sic!) Андрій Клюєв заявив, що уряд «вирішив питання» із фрагментом написів на стіні київського Головпоштамту, який «помаранчева» влада сховала під скло як пам'ятку революції, стало ясно, що ПР не дотримуватиметься нейтралітету щодо Майдану та його символів. Клюєв, як і його шеф, не розуміє, що розчарування «помаранчевих» мас у Ющенкові й «НУ» не перекреслює в їхній пам'яті світлих образів Майдану, а зазіхаючи на них, «регіонали» штовхають маятник народного невдоволення в інший, зовсім непотрібний їм бік.
     Природно, нікому й на думку не спадало, що Янукович буде завжди. Він не має ні таланту, ні передумов, аби стати українським Туркменбаші, Лукашенком або хоча б Путіним; та й українське суспільство вже пройшло той етап розвитку, на якому можливе повернення до «євразійського» авторитаризму. Питання лише в тому, за яких обставин Янукович піде. Точніше, що він готовий зробити для того, щоб залишатися при владі якомога довше. І ще точніше – чого це може коштувати Україні.

P.S. Поки цей текст готувався до публікації, переговори між «Нашою Україною», Партією регіонів та іншими учасниками «антикризової коаліції» увінчались першою офіційною заявою блоку «Наша Україна» про перехід в опозицію. Це, втім, навряд чи стане останнім акордом «коаліціади», оскільки як Президент, так і Прем'єр вважають необхідним повернення до конструктивного діалогу і сподіваються на продовження переговорів. Верховна Рада, вволивши прохання уряду, 5 жовтня скасувала своє власне рішення про мораторій на підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги, а тим часом у Харкові, де місцева влада підняла тарифи втричі, народ вийшов на вулиці, нагадуючи меру – «регіоналу» Михайлові Добкіну – про його передвиборні обіцянки, навпаки, тарифи знизити. Таким чином, можна говорити про те, що процес усвідомлення нездійсненності обіцянок ПР із подальшим розчаруванням у цій політичній силі вже розпочався.


1Вигаданий персонаж книжки радянського російського письменника Корнія Чуковського «Доктор Айболить».
2 Рішення Кабінету Міністрів України перед набуттям чинності повинні візуватись у міністерстві юстиції.
3 Наприклад, за розпорядженням Черновецького, лише він сам та його заступники мають право давати коментарі журналістам, оскільки, на його думку, інші працівники КМДА «спеціально очорняють мера перед ЗМІ».
4 Поки готувався матеріал, Ніна Іванівна змінила свою позицію і подала заяву про складання повноважень омбудсмана. Останні 5 місяців вона, всупереч вимогам закону, суміщала депутатський мандат із роботою уповноваженого з прав людини.
5 Молодий Валерій Коновалюк, один із найяскравіших представників ПР зразка 2004 року, переоцінив свої можливості та покинув «Регіони» заради непопулярної партії «Трудова Україна». Вона, у свою чергу, розпалась, і очолювана Коновалюком частина здобула на парламентських виборах 32 місце.
6 У першій двадцятці виборчого списку «За ЄдУ» був лише один член ПР, у другій – троє. Згодом окрема фракція ПР у Верховній Раді IV скликання була сформована переважно з депутатів-мажоритарників зі сходу України.
7 Політичний оглядач Дмитро Лиховій характеризує теперішню команду Януковича як «переконаних антимайданівців», хоча у автора цих рядків виникають певні сумніви щодо відданості як «регіоналів», так і їхніх союзників із колишньої команди Кучми якимось ідеям чи переконанням.
8 Зокрема, безплідні переговори, що тривали протягом другої половини липня 2006 року між Президентом і представниками новоствореної «антикризової» коаліції, почали просуватись лише після того, як з боку «регіоналів» у них почав брати участь Ахметов.
9 За даними опитування центру «Соціальний моніторинг», у вересні 2006 року Вікторові Ющенку повністю довіряли 9% респондентів, «скоріше довіряли» – 28%, «скоріше не довіряли» – 27%, повністю не довіряли – 28%. Таким чином, рейтинг Президента Ющенка впав до рівня його попередника, Леоніда Кучми, напередодні «Помаранчевої революції».
10 В чому Кушнарьова, втім, не підтримав голова ВР Олександр Мороз.
11 Докладний політичний портрет нового голови Секретаріату Президента склала «Українська правда».
12 Відоме східнослов’янське прислів’я: «На те й щука в річці, аби карась не дрімав».
13 Голосування сімнадцяти БЮТівців за призначення «регіонала» Едуарда Прутніка головою Держтелерадіо є яскравою ілюстрацією цього процесу.
14 Мається на увазі відомий вислів Януковича напередодні «Помаранчевої революції»: «Ми прийшли у владу всерйоз і надовго, і нікому не вдасться нас із неї витиснути».
15 Українське законодавство встановлює граничний вік для державних службовців – 65 років. Горбуліну цього року виповниться 67.
16 У програмі «Епіцентр» (канал «1+1») у відповідь на прохання пояснити, які саме аргументи мають переконати Москву встановити Україні низьку ціну на газ.
17 «Залізний хазяїн» – назва книги народного депутата Ганни Герман, що працювала прес-секретарем Януковича у 2004 році і описала своє знайомство та роботу з лідером ПР.
18 Один із передвиборних слоґанів Партії регіонів.
19 Віце-прем'єр з АПК Юрій Мельник брав участь в останніх виборах у складі націонал-патріотичного Українського народного блоку Костенка-Плюща, а Міністр промислової політики Анатолій Головко працював заступником «помаранчевого» губернатора Запорізької області Артеменка.

Print version
EMAIL
ARCHIVE
2017  1 2 3 4
2016  1 2 3 4
2015  1 2 3 4
2014  1 2 3 4
2013  1 2 3 4
2012  1 2 3 4
2011  1 2 3 4
2010  1 2 3 4
2009  1 2 3 4
2008  1 2 3 4
2007  1 2 3 4
2006  1 2 3 4
2005  1 2 3 4
2004  1 2 3 4
2003  1 2 3 4
2002  1 2 3 4
2001  1 2 3 4

SEARCH
NEWSLETTER

mail
www.jota.cz
www.telekritika.ua www.amo.cz
RSS
  © 2008-2017
Russkii Vopros
Created by b23
Valid XHTML 1.0 Transitional
Valid CSS 3.0
MORE Russkii Vopros

About us
For authors
UPDATES

Sign up to stay informed.Get on the mailing list.